Полковник ЗСУ Дмитро Брижинський в армії більшу часитину життя. Початок АТО військовий зустрів командиром ротно-тактичної групи у складі Першої окремої танкової бригади. У 2019-му очолив легендарну 93 ОМБр «Холодний Яр». Восени 2021 року за його ініціативи в Україні вперше на полі бою застосували БПЛА «Байрактар»: тоді знищили гаубичну батарею, яка обстрілювала наших військових.
У січні 2022 року Дмитро Брижинський повернувся з Донеччини на ротацію. 20 лютого представив командувачу ОК «Північ» генерал-майору Віктору Ніколюку план, за яким захищатимуть Чернігів у разі нападу. А за три дні очолив штаб його оборони.
Навесні 2022-го Дмитра Брижинського нагородили орденами: «За мужність ІІІ ступеня» та «Богдана Хмельницького ІІ ступеня».
Далі – монолог Дмитра Брижинського.
Повномасштабна війна була лише питанням часу
Путін за всі роки війни на сході України не досяг мети: сухопутного коридору до Криму. Тому я знав, що повномасштабної війни не уникнути. Але в те, що вона спалахне по всьому кордону, не вірилося. Я очікував на демонстративні дії: наприклад, перетин державного кордону на 10-15 кілометрів і повернення назад. Однак не міг уявити, що ворог застосує повний компонент – артилерію, авіацію, ракетні війська по Чернігову, Харкову та інших містах, і захоче піти на Київ.
Ми, військові, готувалися до вторгнення. Росіяни проводили навчання на кордоні, тому 9 лютого ми розпочали свої під назвою «Заметіль-2022». Також створили угруповання військ і визначили підрозділи, які оборонятимуть Україну в конкретних містах. Чернігів мала захищати 58 ОМБр та Перша танкова бригада. До вторгнення ці війська стояли у полях в районі проведення навчань.
Я точно пам’ятаю, що 23 лютого мали розпочатися демонстраційні дії вздовж кордону з нашого боку. Тобто, війська, які брали участь у навчаннях, мали вийти на свої рубежі і у випадку нападу захистити державний кордон. Ми таке робили навесні 2014-го, коли росіяни анексували Крим і розв’язали війну на сході України. Я тоді служив у Першій танковій і ми стояли на кордоні з Росією на Чернігівщині та Сумщині. Чому військові не встигли вийти на свої позиції за день до вторгнення, мені невідомо. Така ж ситуація була в Херсоні, Харкові та інших містах. Із цим розбиратимемося після перемоги.
Як військовий я готувався до війни, як чоловік і батько,- ні
Дмитро БрижинськийФото: з архіву Дмитра Брижинського
Останні кілька днів перед вторгненням я мав додаткові заходи безпеки: паркувався за кілька кварталів від дому, ходив зі зброєю. Адже завжди одне з перших завдань ворога на війні – ліквідувати керівний склад.
Як військовий, я готувався до війни. А як людина, чоловік, батько, – ні. У моїх рідних не було зібрано тривожних валіз, ми не мали плану дій. Єдине: за пару днів до вторгнення я попросив доньку повністю заправити автівку.
24 лютого о 4.20 ранку мені доповіли, що на прикордонний загін у селі Дніпровське скинули ВОГи. Подумав, що це провокація, адже ВОГи – не ті боєприпаси, які можуть завдати серйозної шкоди. А за 10 хвилин подзвонив знайомий комбат із Харкова і сказав, що по місту вже стріляють «Гради». Я зрозумів: зараз почнеться і у нас.
Я діяв за алгоритмом: поїхав у штаб командування, наказав оперативному черговому оперативного командування привести усі частини гарнізону в повну бойову готовність. На 7 ранку скликав усіх командирів військових частин, СБУ, Нацполіції для уточнення завдань: як і що ми робимо для оборони міста.
План оборони Чернігова у нас був. Я представляв його командувачу ОК «Північ» генерал-майору Віктору Ніколюку 22 лютого.
Свого часу я досліджував досвід Чечні: у 1994 році бійці Ічкерії розбили у Грозному Майкопську бригаду росіян і втримали місто.
У плані головне – визначити бойовий порядок: хто за яку ділянку відповідає, систему вогню: хто і куди стріляє. При цьому врахувати ландшафт місцевості та організувати всебічне забезпечення.
Ми готувалися до вуличних боїв
Росіяни рухалися дуже швидко. Уже за кілька годин вони проїхали селище Ріпки (40 кілометрів від Чернігова) і сунули далі. Стало зрозуміло, що вони спробують захопити Чернігів.
Техніки було так багато, що місцеві спостерігали годинами, як вона рухається. Деякі колони були довжиною понад 30 кілометрів. А у нас на все місто був 21 танк: по три на кожний напрямок в’їзду. Також тут було півтори роти на БМП-1, артилерійський дивізіон самохідних артилерійських установок 2С1 «Гвоздика» і реактивний дивізіон БМ-21 «Град». Від такого співвідношення сил моральний стан стрибав від апатії та відчуття безвиході – до ейфорії і впевненості, що ми дамо відсіч.
Спершу я вважав, що головне – вистояти перші тижні. Потім має бути реакція цивілізованого світу. Підуть якісь домовленості, буде стабілізація. Але на початку березня російські літаки почали скидати на Чернігів бомби та ракети. Ворог упритул підійшов до Києва. Стало зрозуміло, що ніяких домовленостей немає.
Я усвідомлював також, що в полон мені потрапляти не можна: у 2019-му в Росії на мене відкрили карну справу, а влітку 2021-го виписали ордер на арешт. Там мені світило 15-20 років в’язниці...
У боротьбі нам допомагало все. Наприклад, цивільні, які в окупації чи тилу ворога здавали розташування техніки та живої сили росіян. Пам’ятаю, я дізнався, що на залізничній станції у моєму рідному містечку Сновськ стоїть ешелон із пальним. Там недалеко були росіяни. Я подзвонив знайомому: «Треба спалити, щоб ворог не скористався». Кілька мотивуючих слів – і ешелон палав синім полум’ям».
У перші дні ми готувалися до вуличних боїв, зводили барикади. Це саме робили й цивільні. Пам’ятаю, я проїжджав у мікрорайоні на перехресті вулиць Доценка, Пухова, Левка Лук’яненка, а там люди самі стягували клумби і робили загородження. Це було щось неймовірне.
Для спорудження блокпостів нам не вистачало кранів, екскаваторів. Коли підключився начальник ОВА В’ячеслав Чаус та його заступник Дмитро Синенко, вирішувати ці цивільні питання стало простіше. Вони знали, кому подзвонити, щоб пригнали техніку чи полагодили електромережі.
На нашому боці був ландшафт – Чернігів оточений ровами, ярами, річками, каналами. Мости мінували якраз перед вторгненням, 22-23 лютого. Коли ми їх підірвали та перегородили основні дороги, росіяни поїхали полями. Там було вогко, техніка застрягала. Наші військові розбивали ворога малими групами.
Та найголовніше, що допомогло Чернігову вистояти, – це добровольці. Прості чернігівці, які прийшли за зброєю, щоб захищати місто. Більшість без бронежилетів, тільки зі стрілецькою зброєю та гранатометами йшли на озброєного до зубів ворога. Це прояв справжньої мужності та героїзму.
Можна створити ідеальний план оборони, але мають бути люди, щоб його виконати
На командному пункті у ЧерніговіФото: з архіву Дмитра Брижинського
У перший день вторгнення у Чернігові не вистачало військових. За планом оборони місто було поділене на сектори, за кожен відповідав визначений підрозділ. Але під різними приводами деякі служби та «люди в погонах» покинули гарнізон. Це був удар у спину. Я відкриваю план, а в мене війська немає, щоб закрити всі сектори. Росіян на нашому напрямку було 20-30 тисяч, а у нас по факту залишилося 1,5-2 тисячі військових, і це ще з урахуванням підрозділів забезпечення.
Натомість місцеві чоловіки сотнями пішли до військкомату. Так, до 119 бригади тероборони записалося понад 3 тисячі людей. Також воювала рота охорони військового комісаріату. Спочатку зброї на всіх не вистачало. Довозили її об’їзними шляхами.
Росіяни влучили ракетами по складах із боєприпасами у Гончарівському 24 лютого, але вони були порожні. Командир Першої танкової бригади Леонід Хода роззосередив їх по місцевості ще до вторгнення. Тому проблем із боєприпасами не було. Ми мали канали, як їх постачати до міста навіть після того, як ворог розбомбив автомобільний міст.
Також гарно спрацювали прикордонники. Зі своїм командиром полковником Олександром Чорним вони тримали оборону на Масанах (мікрорайон на околиці Чернігова. – Ред.), звідки намагалися зайти сили спеціальних операції РФ. З ними наші військові мали понад 10 бойових контактів. Були втрати і з боку ворога, але, на жаль, і з нашого також. Але в місто звідти росіяни не зайшли.
Аеропорт Півці на північ від Чернігова утримували військові Нацгвардії. Ну і Перша танкова бригада – без неї Чернігову було б тяжко. Робота танків, артилерії стримала наступ ворога і нанесла йому основну шкоду. 58 ОМБр била ворогів у селах на південь від Чернігова.
Був момент, коли росіяни могли прорвати оборону
Перший бій за місто був у районі Ріпок. Ми там гарно забарикадувалися. До того ж там місцевість була на нашому боці – по боках яри. Тож росіяни отримали по зубах і відступили. Тоді стало зрозуміло, що вуличних боїв наразі не буде.
Потім був бій за аеропорт у Півцях. Росіяни змогли проскочити на об’їзну дорогу, кілька танків ворога навіть припаркувалися біля багатоповерхівки. Але Перша танкова їх звідти вибила: тоді знищили танк із командиром групи і взяли в полон двох росіян.
За час оборони Чернігова я спілкувався з двома полоненими. Перший – командир взводу розвідки, другий – лейтенант, він влітку тільки закінчив навчання. Мене цікавив рівень їхньої підготовки, тому я ставив професійні питання: пункти роботи командира після отримання бойової задачі чи порядок приведення зброї до нормального бою. Мушу визнати, що кадрові російські військові підготовлені добре. Не варто їх недооцінювати. Інше питання – це рівень оперативної підготовки їхніх командирів та корупція у розвідці.
Я все думав, навіщо вони 11 березня скинули бомби на стадіон Гагаріна? Згодом наші прикордонники принесли мені карту російського розвідника. На ній на стадіоні стояв прапорець і напис «Штаб Правого сектора». На готелі «Україна», в який росіяни поцілили ракетами того ж дня, була відмітка «База наемников». Звісно, ані штабу, ані бази там не було…
Ще одна гаряча зона – передмістя Новоселівка. Росіяни взяли половину села під контроль. Там були ближні бої, багато наших військових загинули. Це був небезпечний напрямок. Ворог вийшов у район Лижної бази, а там поряд – уже міська забудова та велике проммістечко. Там була реальна загроза прориву. Але командир роти Першої танкової бригади успішно провів контратаку та відігнав росіян.
Також ворог намагався заблокувати місто з півдня – з боку сіл Лукашівка та Количівка. На тому напрямі працював 21 окремий стрілецький батальйон, Нацгвардійці та 58 бригада. Вони не дозволили росіянам повністю оточити місто.
Зустріч із родиною могла вибити з рівноваги
Дмитро Брижинський на сході УкраїниФото: з архіву Дмитра Брижинського
Після 24 лютого я жив на пункті управління. За 39 днів активних бойових дій біля Чернігова ми кілька разів змінювали місце дислокації.
А втім, багато чого на війні вирішує випадок. Якось мені подзвонив знайомий і сказав, що керуючий гіпермаркетом може надати військовим потрібні речі: павербанки, каремати тощо. Ми приїхали, нікого немає: ні керівника, ні охоронців. Трохи покрутилися і поїхали звідти. Від’їхали два кілометри, як гіпермаркет накрили «Градами», зрештою він згорів. Я ще жартував тоді: добре, що ми не жадібні, а то полягли б за ті батарейки.
Через два тижні від початку вторгнення я вперше приїхав додому, щоб прийняти душ. Із дітьми не зустрічався, це могло вибити з колії. За ці вісім років я звик до стрілянини, до ризику для життя. Але ж моя дружина, діти, мама з племінниками, які приїхали до Чернігова із мого рідного Сновська… Вони завжди були так далеко від війни. І коли я замислювався, що всі ці вибухи на моїй Чернігівщині, то це виводило з рівноваги.
Моя родина була в Чернігові до 22 березня. Я боявся відпускати їх самих у дорогу. Ситуація під Києвом була незрозумілою, росіяни розстрілювали дорогою цивільні автівки, автобуси, фури. Лише коли трохи стабілізувалося, стало зрозуміло, які шляхи більш менш безпечні, я відправив родину зі знайомим на захід України.
А взагалі під час роботи немає часу на емоції чи якісь роздуми. Якщо ти знаєш, як маєш діяти, яким є алгоритм, то просто ідеш за ним, вносячи потрібні корективи з урахуванням ситуації.
Коли я дізнався, що росіяни відходитимуть з Чернігівщини, подумав: у чому підступ? Вони були виснажені, мали великі проблеми з логістикою через радянський підхід до планування операцій. Адже треба було мати шлях, щоб евакуйовувати поранених, тіла, підбиту техніку. А їх просто кинули в бій, мовляв, по ходу розберуться. Але це ж росіяни, від них можна очікувати чого завгодно. Тому я й думав, що буде якийсь підступний вчинок із їхнього боку.
Коли ж ворог справді відійшов, я відчув полегшення. Тоді можна було видихнути на якийсь час і осягнути зроблене. Потім мене призначили командиром 58 ОМБр і ми відправилися у Бахмут.
Командир не має права надто емоційно сприймати смерть
Найбільше ми втратили бійців у боях за Количівку та в Лукашівці на початку березня, а також – за Новоселівку та Лижну базу. Були втрати в 119 бригаді ТрО: росіяни нанесли кілька авіаударів по місцях їхньої дислокації.
Технік батареї Ігор Поліщук, який загинув у ЧерніговіФото: з архіву Першої танкової бригади
Військовослужбовець Сергій Дайнеко, який загинув у стрілецьких боях у НовоселівціФото: з сімейного архіву
Командир механізованої роти Сергій Телушков, який потрапив у засідку, повертаючись із бою.Фото: з сімейного архіву
Деяких військовослужбовців, які загинули, захищаючи Чернігів, я знав особисто. Серед них – технік батареї Ігор Поліщук із Першої танкової бригади. Він загинув через авіаудар по Полку зв’язку. Також у стрілецьких боях за Новоселівку загинув Сергій Дайнеко, який прибув із Гончарівського полігону на підсилення підрозділів Першої танкової бригади. На жаль, повертаючись після бою з Ріпок, потрапив у засідку і загинув командир механізованої роти Сергій Телушков. Наїхав на міну й командир мінометної батареї 58 бригади «Артист».
За ці понад вісім років війни ми почали звикати до того, що втрати серед людей, на жаль, неминучі. Звісно, неправильно до такого звикати. Але у нас під час кожної ротації хтось із побратимів гинув.
Коли ти командир, то не маєш права надто емоційно сприймати смерть, бо не зможеш адекватно керувати боєм. Будь-яка воєнна задача – це втрати. Але треба об’єктивно оцінювати сили свого війська і вчасно виводити людей із поля бою. Щоби зберегти життя.