Інна Левченко – директорка Чернігівської загальноосвітньої школи №21, на яку третього березня росіяни скинули некеровані бомби ФАБ-500. Через вибух жінка отримала поранення ока, ноги та множинні порізи обличчя.
Я очолила школу №21 у Чернігові приблизно за три роки до повномасштабної війни. Ми навчали дітей, проводили свята, садили шкільний парк. Мали цікаве насичене життя, попри чисельні карантини через пандемію ковіду.
Інна Левченко з учнями.Фото: з архіву Інни Левченко
Напередодні російського вторгнення у повітрі висіла напруга. Часто надходили повідомлення про мінування шкіл, нам доводилося евакуйовувати дітей, поки відповідні служби перевіряли заклад. В управлінні освіти регулярно відбувалися безпекові наради. Ми обговорювали алгоритми дій у випадку надзвичайної ситуації.
Вчителі проходили курси домедичної допомоги. Також ми облаштовували укриття в школі: побілили, прибрали звідти зайві і занесли потрібні речі. Тобто ми до повномасштабної війни готувалися, але ніхто з нас не вірив, що вона почнеться. Тільки моя донька щодня дзвонила і питала, чи зібрала я тривожну валізку. А я не зібрала, але для себе відзначила, що й де у мене лежить на випадок війни.
Не було страшно, бо ми разом
Вже 24 лютого саме донька сповістила мене, що почалася війна. Ми повідомили дітей та вчителів, що йти до школи не потрібно. У ручному режимі коригували графіки чергувань техпрацівників та інших колег, бо хтось виїжджав, хтось дбав про безпеку родин.
Люди з приватного сектору Подусівки, де розташована школа, почали приходити в укриття вже в перший день повномасштабної війни. Із кожним днем їх ставало більше.
Волонтери привозили харчі. У нас тут кожен «житель» укриття волонтерив: хтось готував їжу, хтось вів списки мешканців, хтось переносив речі.
Нам у школі не було страшно, бо ми разом, кожен щось робив.
Навкруги лунали тривоги, вибухало, але то зазвичай уночі. Вдень ніхто не очікував бомбардувань. Тому люди зранку виходили додому поїсти, помитися, переодягнутися. Так ми майже з двома сотнями людей і жили до 3 березня.
Я зрозуміла, що мене засипає
Того ранку я не поїхала додому: помилася в знайомих, які жили біля школи. Вдягла чистий одяг: товстий жилет, светр, джинси. Десь о 12.00 почалася тривога. Я просила людей зайти в укриття. Дорослі послухали не всі, а ось діти, дякувати Богу, спустилися. Це їх і врятувало.
Люди, як і в інші воєнні ранки, займалися своїми справами: хтось курив на ґанку, хтось ішов додому, хтось тут допомагав, хтось виходив якраз.
Я сиділа в коридорі на місці чергового за столом. Моя заступниця стояла навпроти. Раптом настала разюча тиша. Я встала. У сусідньому холі повітря було густе, заряджене, аж блискуче, наче у фільмах. Це все тривало секунди. Потім гучний вибух. Мене збило з ніг. Я впала і відчула, як усе навколо сиплеться. Уламки, оздоблення і меблі зі стін, двері, летіли вікна, багато скла…
Наслідки влучання бомби в школу.Фото: з архіву Інни Левченко
Уламки сипалися, сипалися. А я намагалася прибирати їх із обличчя. У якийсь момент зрозуміла, що не справляюся. Мене просто засипає. Останні мої думки тоді були про доньку. А потім мені здалося, що все закінчилося.
Згодом я відкрила очі й побачила молодого хлопця, який подавав руку. Він відтягнув мене до актової зали. Поливав водою мене, мою заступницю, себе. У мене на обличчі була кров. Потім я побачила, що в моїй нозі стирчить уламок. Попросила пояс і перетиснула ногу собі, щоб кров не витікала.
У стані шоку я ще намагалася встати. Падала. У мене була зламана нога, око затікало кров’ю, але я не відчувала болю. Потім зайшов якийсь чоловік. Мене з іншою жінкою посадили в звичайну машину і повезли в лікарню. Та жінка постійно дивилася в одну точку, з носа в неї лилася кров. Її волосся на голові стало дибки від вибуху. У мене теж, але себе я не бачила…
О 18.40 мені закінчили робити всі операції. Людей було так багато, що нейрохірург зашивав мені голову й обличчя прямо в коридорі. Я то непритомніла, то приходила до тями.
15 березня волонтери мене евакуювали до Києва, бо потрібна була операція на оці, яку в Чернігові зробити не могли.
Не знаю, скільки людей там загинуло
Я не знаю, скільки точно людей загинули у моїй школі. Частина тих людей, які були на ґанку. Інші бігли до школи, почувши свист падаючої бомби, тому вони вижили, але отримали важкі поранення. Померли ті, хто виходив на вулицю. Хто якимось чином перебував у тій частині будівлі, куди росіяни скинули бомбу. Дякувати Богу, наше укриття витримало удар. Тож люди, які там були, вижили.
Знаю, що тоді загинула моя колишня учениця Ірина Бойко. Вона вже доросла жінка, була фотографинею. Багато знімала у дворі… Я все хвилювалася, просила, щоб вона не викладала ніде тих фото та відео. Вона знімала це все для себе.
Я не з першого разу змогла зайти в те, що залишилося від школи, було морально важко. Аж восени поступово переступила поріг, зайшла в хол, актову залу і навіть спуститися в укриття. Пам'ятаю, у вересні я стояла на ґанку, і до мене підійшла дівчинка, питає: «А ви теж тут були?». Кажу: «Так». А вона: «І мій тато був, шукаємо його досі».
Я дуже вдячна Богу за те, що залишилася живою.