На скошеній сухій траві у модульному містечку для переселенців, що на лижній базі у Чернігові, лежить м’яке іграшкове сонечко. Воно самотнє і забуте вже кілька годин, але попри все – усміхається. У цьому місці така іграшка мимоволі набуває особливого змісту. Адже до повномасштабної війни лижна база асоціювалася із змаганнями та спортивним азартом. Дитячим та дорослим. Тут проходили тренування з біатлону та інших видів спорту. Спортсмени відточували техніку, виховували в собі наполегливість. А зараз поряд живуть переселенці. І вони теж вчаться – співіснувати і шукати нові сенси.
Про життя людей у модульному містечку, їхні проблеми та рецепти щастя у часи невизначеності, – далі у репортажі.
На подвір'ї лижної бази.Фото: Наталії Найдюк
У березні 2022 року під час бойових дій навколо Чернігова лижна база зазнала руйнувань. Восени того ж року тут відкрили модульне містечко для жителів мікрорайону Бобровиця та передмістя Чернігова – села Новоселівка. Це вісім одноповерхових багатокімнатних будинків із металопластикових блоків – подарунок від Польщі.
Модульне містечко на лижній базі.Фото: Наталії Найдюк
Маленькі кімнати на двох, спільні кухня, туалети, душові та пральні. Хтось із людей задоволений такими умовами, а хтось нарікає на задуху та брак особистого простору.
Спільний простір у модульному будинку.Фото: Наталії Найдюк
Кімнати містечка бачили чимало різних мешканців. Більшість чернігівців уже з’їхали: отримали сертифікати на житло, окремі модульні будинки на своїх подвір’ях, відбудувалися або орендували квартири. Нині, влітку 2026-го, тут живуть, переважно, мешканці прикордоння Чернігівщини, Сумщини та кілька родин зі сходу України.
Комендантка містечка – Ольга Коробко. На місці її немає, тому ми говоримо телефоном. Проживання тут безплатне. З восьми будинків на початок липня 2026 року – два пустують. Вони очікують на людей, яких мають примусово евакуювати з прикордонних сіл Чернігівщини.
«У нас зараз живе 185 переселенців. Один будиночок займає дитяча спортивна школа. Для деяких категорій переселенців – як от родини з дітьми, люди з інвалідністю – маємо безплатні обіди від організації World Central Kitchen. Раніше багато волонтерів приїздило. Зараз їх менше. Але добре, що людей відвідують психологи та юристи з громадських організацій», – зауважує Ольга.
Ольга з Чернігова. Її двоповерховий будинок у мікрорайоні Олександрівка зруйновано під час боїв у 2022-му. Кошти на відбудову отримала не так давно. Вже встигла звести стіни, дах, поставити вікна. Втім, до новосілля, каже, ще далеко.
Михайло, прапор і кішка Мася
За дверима кожної кімнати – історії про втрати та пошук сенсів. В одній живе Михайло. Йому за 50, з Маріуполя. Там, в окупації, залишаються далекі родичі, тому просить не фотографувати і не називати його особистих даних.
Кішка Мася приїхала в Чернігів із МаріуполяФото: Наталії Найдюк
Найяскравіші акценти в його кімнаті – прапор України та шестирічна кішка Мася. Вона пережила обстріли, окупацію Маріуполя, довгу подорож на вільну територію через чужі країни. У неї навіть є свій паспорт, гордо заявляє Михайло. А взагалі він думає, що в неї стрес: кішка дуже боїться гучних звуків.
А прапор подарували Михайлові під час обміну в 2025 році, чоловік був цивільним заручником Росії.
Прапор, яким Михайла зустрічали з полону.Фото: Наталії Найдюк.
Коли почалася повномасштабна війна, Михайло понад два місяці сидів у підвалі будинку, де жив його товариш. Там же познайомився з цивільною дружиною, її сином та кішкою Масею, яка нині й мешкає в його кімнаті.
«Це були страшні часи. У нашому підвалі жило 120 людей. Я бачив багато мертвих людей на вулицях. Бачив, як убита мама тримала за руку загиблу дитину. Таке ніколи не забути… Коли зникла вода і ми випили те, що було в батареях, довелося йти на річку Кальміус, це за кілька кілометрів. Зі мною було четверо людей. Аж тут приліт – і їх не стало», – каже Михайло.
Чоловік стверджує, що після окупації два роки не отримував російського паспорта. Чекав, що Маріуполь звільнять. Але потім вирішив виїжджати, тому довелося оформити його, адже їхати він міг лише через Росію. Там його затримали.
Михайло згадує про катування, вимоги підписати контракт і воювати проти України. Каже, витримав тиск і тортури. А в 2025 році, пробувши в неволі вісім місяців, він повернувся додому під час обміну полоненими «1000 на 1000».
Повертатися йому не було куди. Вирішив оселитися в Чернігові. Згодом до нього з Маріуполя приїхала цивільна дружина зі своїм сином та кішкою. Отак вони й живуть.
Нині чоловік має ІІІ групу інвалідності: не бачить на одне око та не чує на одне вухо. Каже, це наслідки побоїв у полоні. Звідти повернувся без зубів, чернігівська клініка безоплатно виправила ситуацію.
«Мені досі не видали довідку про полон. Я ж цивільний, а вона тільки для військових, кажуть. Тому виплат не було», – ділиться Михайло.
«Днювальний» Віктор
Віктор ШаповалФото: Фото Наталії Найдюк
В іншому будинку «на перекур, як на роботу» ходить 74-річний Віктор Шаповал. Він приїхав з села Орликівка Семенівської громади у вересні 2024 року.
«Я жив сам, бо дружина померла. Наше село за дев'ять кілометрів від кордону. Але його вже немає, спалили. Я довго чекав, що все налагодиться. Одного разу під обстріл біля річки потрапив. Але змін не було. Виїжджав із села екстрено, староста забирала, ліс кругом горів, страшно. З речей узяв лише одяг, документи», – каже Віктор.
Із рідних у нього залишився син, який уже два роки в російському полоні. Чоловік хвалиться, що навіть отримав від нього одного листа. Лексика не синова, але, запевняє, почерк його.
Дні в модульному містечку для Віктора одноманітні. Він, жартома, називає себе «днювальним»: покурив цигарку надворі, подивився телевізор, відпочив і знову йде палити.
Вдома Віктор мав багато справ: велике господарство, город. Але все довелося залишити.
«У нас було дуже гарне село. Там колись вирощували лікарські трави. Грибів багатенно, ягід. У Ревні риби аж кишить. А вода яка чиста. Можна пити прямо з річки. Дім є дім, там завжди добре. Шкода, що туди вже не повернутися», – тужливо говорить чоловік.
Про що розмовляють переселенці з прикордоння
На кухні модульного містечка сушать звіробій. Фото: Наталії Найдюк
В іншому модульному будинку на кухні порається Любов Петраченко. Тут же на столі хтось із господинь сушить звіробій. Любов розповідає, що вона з Семенівки, приїхала сюди в травні 2025 року. Розказує, як жила там у квартирі на 5-му поверсі і як вилетів балконний блок під час обстрілів. Було дуже страшно, тому виїхала. Спершу в Черкаси, потім у містечко Козелець. Однак хотілося бути ближче до рідного дому, тому оселилася в Чернігові у модульному містечку. Каже, тут уже було багато семенівців.
Любов ПетраченкоФото: Наталії Найдюк
«Я раніше навідувалася до Семенівки, бувало й тиждень жила вдома. Але востаннє дуже страшно було – так бабахнуло. Другий місяць руку лікую – через нерви не можу повністю зігнути її. Вдома багато FPV-дронів літає, люди вже на велосипеди пересіли, бо за автомобілями полюють безпілотники», – ділиться Любов.
Їй подобається жити в модульному містечку. Каже, кухня має гарне обладнання, простора. Єдина незручність – по сусідству, буває, живуть люди, які зловживають алкоголем і поводяться гучно. Загалом на таке сусідство нарікало чимало людей в різних будинках.
Любов дуже дякує волонтерам, які привозили їжу, речі першої необхідності. Але, каже, вдома краще. І понад усе мріє про завершення війни.
У цьому ж модулі живе родина Гулак – Ольга та Олександр. У минулому вони педагоги. Приїхали з села Архипівка, що за два кілометри від російського кордону.
Ольга та Олександр Гулаки.Фото: Наталії Найдюк
Олександр колись навчався у Чернігові. Згодом проходив курси, жив на лижній базі. Каже, ніколи б не подумав, що доведеться повернутися сюди за таких обставин.
Спершу навесні 2025 року в модульне містечко переїхала Ольга, а восени – й він.
«Мені зробили операцію, пролікували, збиралися виписувати. Я порахувала, що додому їхати дорого, бо невдовзі знов на лікування треба. Крім того, вдома обстріли були іноді по 50 разів на день. Звернулася до старости, мені дали телефон цього містечка. Отак я й тут. Чоловік до остання був удома, тримав господарство… Наш будинок уже згорів, лише металеві ворота залишилися», – розповідає Ольга і показує фото руїн.
Обстріли Архипівки почалися в 2023 році й з кожним місяцем посилювалися. Коли побили вікна, то люди витягали скло зі закинутих будівель, затуляли діри плівкою. Згодом це вже не допомагало. У 2024-му обстріли зруйнували місцеве кладовище. Померлих уже не відспівували, а швиденько ховали.
Ольга Гулак.Фото: Наталії Найдюк
Окрема тема переселенців із прикордоння – мародери. Вони грабують залишені будинки. Це, кажуть, часто мешканці громади, які знають стежки до сіл через ліси.
«У нас усе згоріло, тому я знаю, що не розікрали. А взагалі – що тут зробиш. От я сам винен. Мені пропонували їхати раніше, і авто вантажне давали, щоб вивезти майно. Сам же не захотів, чекав до останнього. Ну і то як тепер іти скаржитися на мародерів? Там стріляють, поліція не поїде», – каже Олександр.
Таким був дім родини Гулак в Архипівці. Зараз його знищено. Фото: з архіву родини
Родина понад усе мріє про завершення війни, але не має куди повертатися. І ділиться своїм рецептом життя в такій невизначеності:
«Я прокинулася і живу, як є. Про завтра навіть не думаю. Ложуся спати, то згадую тільки минуле, як добре було. Я от кажу, хай би нирку мою забрали, аби війна закінчилася. Я в б віддала, і чоловік би віддав».
Жінка каже, що у модульному будинку живуть дружно. Діляться ліками, купують одне одному продукти. Іноді виїжджають гуляти в центр.
«Я була на Валу (історична місцевість у Чернігові. – Авт.). Але ж висоти боюся. Чоловік мені знизу Десну показує, а мені страшно. Здається, ніби впаду через ті гармати», – усміхається і на мить наче забуває про все пережите.
Найгірша сусідка – війна
Біля іншого модульного блоку Лілія Дегтяренко грається з 4-річною донькою Аміною. У жінки п’ятеро дітей. Аміна та 15-річна Вікторія живуть із нею. А інші діти за кордоном. Лілія каже: бояться повертатися в Україну через війну.
Лілія та Аміна Дегтяренки.Фото: Наталії Найдюк
Лілія з дітьми приїхала в Чернігів із Семенівки у січні 2025 року. Переселення було примусовим, каже: «КАБи поряд прилетіли, а ми ледь встигли в підвал спуститися. Потім соцслужба назвала мене безвідповідальною, бо діти тиждень у підвалі жили. Сказали забирати дітей і їхати з міста, бо небезпечно. Так мене сюди й переселили».
Лілія виховує дітей без чоловіка. Зі сльозами згадує про його самогубство під час війни. Цієї миті її сумні спогади розвіює донька Вікторія, що якраз повертається з перукарні. Дівчина виглядає веселою. Розповідає, як училася дистанційно, що нині закінчила 9-й клас. Втім, у містечку їй не надто добре, говорить: «Тут багато пліткують. Діти заважають бабусям, бабусі – дітям… Є люди, що зловживають спиртним. Одних таких забрали в лікарню. Недавно одна жінка побила іншу...».
Лілія Дегтяренко з доньками Аміною та Вікторією.Фото: Наталії Найдюк
Мама додає, що постраждала не поїхала знімати побої, бо треба було забирати дитину з садочка. Таке сусідство дуже напружує родину, але найгіршою сусідкою все одно залишається війна.
Неподалік неодноразово були прильоти. Під час обстрілів люди виходять в коридори, подалі від вікон: моляться або відволікаються телефоном. Найбільш відчайдушні спостерігають за дронами на вулиці.
Укриття на території містечка звели нещодавно. Мешканці кажуть, що воно не працює.Фото: Наталії Найдюк
Модульне містечко досі не схоже на місце, яке можна назвати домом. Тут немає клумб чи затишних двориків, а поряд височіють понівечені будівлі лижної бази. Лише дитячі іграшки, розкидані між будиночками, свідчать: навіть у тимчасовому домі має бути місце для щастя.