Максим Жилко – заступник начальника частини з оперативного реагування на надзвичайні ситуації. 17 квітня 2022 року нагороджений орденом «За мужність».
Перший виїзд
Я дізнався про вторгнення рано-вранці 24 лютого. Знайомі по телефону розповіли, що росіяни обстрілюють Чорнобиль. Я зняв готівку, заправив авто та вивіз дружину, дітей, сестру і племінника в село. Потім поїхав на роботу.
Наша частина – на околиці Чернігова. Навкруги були прильоти, але нас не зачепило. Тільки вікна посипалися від вибухової хвилі. Вже 25 лютого нас перевели в частину, що ближче до центру міста. Ми почали чергувати по дві зміни за графіком: доба через добу.
Перший виїзд був 26 лютого, тоді в ліфті люди застрягли. А вже за кілька годин російська ракета «Точка У» прилетіла у приміщення полку зв’язку. Там четверо військових загинули: тіла двох ми дістали одразу, і ще двох уже наприкінці березня.
На дорозі лежали розірвані люди
Наймасштабніша і найжахливіша робота була 3 березня. Зранку бомбили нафтобазу, тож пожежні підрозділи працювали там. А ближче до обіду ми почули, як летить літак. Далі – вибухи. І вже за хвилину нас викликали на Чорновола: бомби і ракети влучили в житловий масив.
Побачене шокувало. На дорозі лежали розірвані тіла, ноги, руки. Будинок зруйнований. На перехресті вже стояла пожежна машина. Біля неї – ще одне тіло, нога, кисть... Поряд розірване навпіл авто, у ньому теж тіла. Під під’їздом почалася пожежа...
Ми почали обхід будинку. З 8 поверху знесли ледь живого дідуся, він не міг ходити. Там було багато людей. Хтось спускався сам, когось ми проводили, когось зносили.
На одній ділянці не могли зайти в квартири, бо там завали. Приїхала пожежна драбина. Піднявшись на сьомий поверх, ми знайшли живого чоловіка 30-40 років. На жаль, його мама загинула. Вітчим ще був живий, але згодом помер. На шостому поверсі витягли ще двох людей. А потім почали діставати тіла.
У цей час росіяни бомбили школи №№ 18 та 21 в мікрорайоні Подусівка. Дві наші зміни поїхали туди одразу. Я з колегами приїхав пізніше, коли закінчив працювати на Чорновола.
Біля школи вже було вісім загиблих, ми дістали ще трьох. Потім стемніло, обстріли посилилися і ми повернулися до підрозділу. На ранок дістали ще одну живу людину.
Особисто для мене той день був найважчим. Не тільки через побачене. Тоді полетіли літаки над містом. Було зрозуміло: щось не так, починається щось страшне. Але ми трималися: я заспокоював дружину, батьків, колег. Хлопцям казав: летять, значить, наші будуть їх збивати. І вже зовсім скоро це й сталося.
Пам’ятаю, як бомбили стадіон Гагаріна. Це було вночі. Перший виїзд о 1.40. Знайшли в завалах трьох живих. Тієї ж ночі по стадіону вдарили вдруге. І тут все було набагато гірше: розкидані по трибунах тіла, двоє людей під завалами. Одного з них ми витягали понад 6 годин.
На околиці Чернігова ми не доїжджали: там тривали бойові дії. Вперше туди потрапили 2 квітня: у приватний будинок влучила бомба, загинули чоловік і жінка, які були на вулиці.
Ми тоді втратили трьох колег
Не пережив блокади начальник хімічного відділення. Снаряд влучив у його автівку. Також загинули викладач із нашого навчального пункту та пожежник із Чорнобиля, який тоді працював у нас.
Після звільнення області ми ще місяць працювали у посиленому режимі. Доїхали до районів, сіл, куди раніше не було доступу. Опісля працюємо, як до вторгнення. Але усі на телефонах, і мають чіткий алгоритм дій: що робити, якщо раптом зникне світло, зв’язок.