Анжела Мойсеєнко очолює благодійну організацію «Чернігівська мережа». До повномасштабної війни тут готувалися: зокрема, центральний офіс, який закуповує ліки, винайняв склади на заході України. Утім передбачити того, що буде, ніхто не міг.
Ми могли спрогнозувати, що нам треба мати запас ліків для наших пацієнтів, в області їх близько 4 тисяч. Але ось інші проблеми не передбачили: практично одразу зупинився громадський транспорт, на АЗС зникло пальне, почалися перебої з електроенергією та зв’язком.
Ми не могли передбачити все
24 лютого планували відправити з нашої філії на зберігання печатки, статути та інші документи, але вже не встигли. Замість цього забрали ліки зі СНІД-центру і розподілили їх між нашими соцпрацівниками, які контактували із ВІЛ-позитивними клієнтами у Чернігові та області.
Анжела з сином та колегами з 20 березня приходили в офіс кожного дня. Фото: Фото з особистого архіву Анжели Мойсеєнко
У перші дні ми з сином перечікувала тривоги у підвалі. Коли тільки почали стріляти, було страшно навіть відійти від будинку. За 300 метрів від нас є центр допомоги, туди потрібні були бинти та інші медикаменти. Все це було в мене вдома. Але ви б знали, яких зусиль коштувало пройти, ні – пробігти, ці 300 метрів.
З 20 березня ми щодня приходили в офіс. Місто практично вже було без зв’язку. Тож мало бути місце, куди пацієнти могли б прийти за ліками.
Хворі на туберкульоз самостійно готували їжу в дворі лікарні
Для ВІЛ-позитивних людей ми мали достатньо ліків. Змогли організувати забезпечення і в регіоні: передавали військовими, поліцією, ДСНС-ками, волонтерами. Було й таке, що люди на велосипедах приїжджали до офісу чи соцпрацівника, брали собі та іншим.
А ось із хворими на туберкульоз було складніше. Тубдиспансер розбомбили наприкінці лютого, там був склад із ліками. Людей евакуювали до дитячого відділення районної лікарні. Воно розраховано на 30 людей, а хворих було 50. Люди спали у проходах, самі готували собі їжу на вогнищі.
Я привезла туди засоби індивідуального захисту. А за півгодини прилетіли ракети і розбили поліклініку поруч. На щастя, люди залишилися живими.
Згодом хворих перевели у центр міста. Далі ще треба було якийсь час чекати на доставлення потрібних їм ліків до Чернігова.
Гуманітарку та ліки переправляли на човнах
Волонтери переправляли вантажі на човнах через Десну. Фото з особистого архіву Анжели Мойсеєнко
Коли розбомбили автомобільний міст, гуманітарку та ліки привозили до пішохідного. Там наші волонтери переправляли допомогу на човнах через Десну. Одного разу нам це вдалося. А вдруге мало бути 30 березня. На жаль, то був трагічний день. Росіяни розстріляли 4 чи 5 автобусів, які привезли гуманітарку з Києва.
Пам’ятаю, мені повідомили про обстріл і про смерть волонтерів. Я впродовж 40 хвилин думала, що то наші хлопці, які мали перевозити вантаж через річку.
Виявилося, що влучили в тих, хто його привіз. Тоді загинула Настя Тагірова з Чернігова. Батьки Насті думали, що вона в Польщі. А вона сюрприз хотіла зробити, приїхала допомагати. Інші загиблі – кияни Богдан Стефанишин та Олексій Морозов. Вони не були представниками нашої організації, але опосередковано все одно були до неї дотичні. Мабуть, це була найболючіша втрата за всю блокаду.
Зарево від вибухів і пожеж
Вибухи ми чули постійно. Ідеш в офіс: з одного боку зарево від бомбардування мостів, а з іншого – мікрорайону ЗАЗ. Вдома теж неспокійно: чути, як обстрілюють Масани, Шерстянку…
А одного разу ракета влучила в 4-й поверх сусіднього будинку. Зайнялася пожежа. Було темно. Пожежники приїхали за дві хвилини і гасили вогонь фактично з ліхтарями. Задимлення було таким сильним, що одна сім’я не могла з шостого поверху самостійно спуститися. Маму, тата й дитину пожежники евакуювали вузькою драбиною. Ніколи не забуду цієї картини.
В останні тижні блокади наше життя звелося до банальних побутових речей, до виживання. Пам’ятаю, як люди з порожніми пляшками шукали воду щоранку на проспекті Перемоги. А на Мазепи – бабусі на лавках сиділи. Я потім зрозуміла, що то вони грілися на сонці, бо ж у квартирах холоднеча.