Андрій Ященко пригадує 3 березня 2022  року, коли Чернігів атакували ворожі бомби та ракети. За хвилину після ударів пролунав виклик на «швидку» –на вулицю Чорновола. Він був неподалік і поїхав разом із колегами.

Апокаліпсис на вулиці Чорновола

Коли ми приїхали, пил ще не встиг осісти. Біля багатоповерхівок стояла машина «швидкої», було чути сирени від інших машин. 

Це була страшна апокаліптична картина. Під аптекою горіли автомобілі. На дорозі лежали дві жінки. Вони кричали, що в них болять ноги. А я дивлюся – немає у них ніг…

У провулку валявся дитячий візочок, я не знаю, чи був хтось у ньому. Але впродовж того дня я бачив тіла принаймні двох дітей. 

Під будинком лежали п’ятеро людей. Ми підбігли до них, але пульсу вже не було. 

 
За відчуттями це було щось поза реальністю: дим, тіла людей, відірвані кінцівки, кров, сморід… Ми плакали від побаченого. Люди навкруги плакали, кричали. 
 
 

Я відключив мозок, залишив лише його умовну медичну частину. Просто робив те, що мав, без емоцій. Як і кожен із нас. Інакше це витримати було неможливо.

Ми працювали біля кардіодиспансеру, це навпроти багатоповерхівок. У цьому районі тоді були всі можливі служби: 6-7 «швидких», поліція, рятувальники, військові, тероборона. Працювали злагоджено і слухалися одне одного.  

Тоді, 3 березня, у нашого загону не було турнікетів. Ми просто руками стримували кров, бинтували, що могли, і вивозили поранених у другу міську лікарню. Коли вже там не приймали, бо не було куди, повезли в обласну, радіозаводську лікарні. 

 
Ми провели на Чорновола цілий день. Лише о 3-й ночі я опинився на базі. Того дня було 47 загиблих. Знаю, що через певний час під завалами знайшли ще двох.
 
 

Поранені лежали біля лікарні

Також врізалося в пам’ять 17 березня. Ми тоді були на базі Червоного Хреста. Почули вибух, будівлю трясло, сипалася штукатурка. Здавалося, що стеля і стіни зараз рухнуть. 

Коли стихло, ми з товаришем Олександром Бондарем вийшли на вулицю. Побачили діда, якому стало погано. У нього пульс був один раз на 4 секунди, ледь чутне дихання. Привезли його в дитячу лікарню, вона поруч. Коли підходили, я остовпів: на майданчику біля приймального відділення лежали люди, під ними – величезна калюжа вже спільної крові.

З боку до лікарні біг хлопець з уламком в руці, сам біг. Іншого чоловіка несли на ношах, мав уламок у нозі, але вона розпухла до величезних розмірів. 

Я збирав останки людей у чорний пакет

Потім ми поїхали в мікрорайон біля готелю Градецький. Від уламків сікло нашу машину. Побачили людей, які махали нам. Зупинилися. Підбігли до пораненого, йому років 48-50 на вигляд. Але було пізно. Він помер. 

 
Мені сказали сидіти біля тіла, поки приїдуть працівники прокуратури, щоб зафіксувати смерть. Там була страшна картина… Тим часом поряд проходив якийсь молодий чоловік і зробив селфі на фоні загиблого. Я закипів: як так можна?! Зрештою, знайшов якийсь пакет і накрив тіло. 
 
 

У цей час горів житловий будинок неподалік. До мене підбігли працівники екстреної служби і попросили позбирати людські останки в пакет. Цей район обстріляли касетними снарядами, людям повідривало кінцівки…

У той вечір я прийшов додому і реально плакав. Ніколи цього не забуду.