Наталія народилася в селі Гутко-Ожинка на Сумщині. Змалку мріяла працювати на залізниці. Закінчила залізничне училище в Білопіллі. Там познайомилася з майбутнім чоловіком.
«Вони закохалися чи не з першого погляду і дуже швидко створили сім’ю. Разом прожили майже 25 щасливих років, – розповіла донька Анастасія. – У нашій родині справжня династія залізничників. Мій тато залізничник у четвертому поколінні, мама – у другому. Вона пишалася своєю справою та завжди ставилася до неї відповідально»
Наталія працювала в Хуторі-Михайлівському, а після початку повномасштабної війни родина була змушена переїхати до Воронежа на Сумщині, де вона продовжила працювати на залізниці. Останній час була операторкою СТЦ на станції Терещенській.
Наталію згадують доброю і турботливою; людиною, яка вміла співпереживати та допомагала іншим. Мріяла усиновити дитину та подарувати їй родинну любов.
«Я живу в Києві, коли наше місто перебувало під масованими обстрілами, мама могла не спати всю ніч, аби бути зі мною на зв’язку. Завжди хвилювалася, підтримувала та берегла. Дуже любила свого чоловіка, дуже любила мене і мого молодшого брата. Усе життя мама присвятила сім’ї та роботі», – поділилася Анастасія.
12 червня 2026 року під час повітряної тривоги Наталія виконувала свої службові обов’язки. «Саме це забрало дорогоцінний час, – сказала Анастасія. – Російський безпілотник влучив у пост ЕЦ, вона не встигла навіть вийти з нього. Мама мріяла бути залізничницею і залишалася нею до останнього.
Я дуже її люблю. Мій тато дуже любив свою дружину. Мій брат дуже любить свою маму. І тепер нам усім її сильно не вистачатиме. Для когось вона була колегою, для когось подругою, для когось сусідкою. Для мене – найкращою мамою у світі».
У Наталії залишилися чоловік, донька, син, дві рідні сестри та інші рідні.
