Сергій народився у Бударках наймолодшим серед семи братів і сестер. Мати була дояркою на фермі, батько – лісником, а ще займався розведенням биків. Згодом батько почав розвивати фермерське господарство. Це заняття передав синові Сергію, який разом із братом став фермером.
Останні 13 років Сергій жив із родиною у Вовчанську.
Вранці 5 березня 2023-го з дружиною Наталею поїхали автівкою в Бударки, де жила його матір. Село на кордоні з РФ і з початку повномасштабної війни там не було електрики, магазини не працювали. Щоразу перед візитом до матері подружжя Кукобів отримували списки продуктів, які просили привезти жителі села
Коли Сергій та Наталія були вже в дорозі, їм затефонувала старша донька. Мати їй сказала, що скоро зв'язок зникне, але з ними все гаразд і що сьогодні вони побачаться.
Через якийсь час доньці зателефонував сусід із Вовчанська. Запитав, де батьки. Вона відповіла, що поїхали в село. «Зрозуміло, значить це вони», – відповів.
Мовляв, більше ні в кого такої «Ниви» немає. Чоловік вислав посилання на новину про удар снаряду в машину.
«Я побачила розірвану на дві частини автівку, палаючі продукти, розкидані на дорозі, і тіла батьків. Російська армія скерувала на них протитанкову керовану ракету. Удар був прямо між ними, – розповіла Наталя. – Забрати тіла було складно, бо всі розуміли, що ті, хто вбили батьків, сидять на території Росії за чотири кілометри і далі контролюють дорогу. Нам допомогли українські військові, які якось їх забрали і привезли у Вовчанськ. Над містом висіли ворожі дрони, пересуватися було небезпечно, ритуальні служби не працювали. Вирішили перевезти їх в Харків. На це погодилася лише одна харківська фірма. Приїхала така красива ритуальна машина. Було враження, що батьки, як наречені, просто поїхали від нас в якусь мандрівку».
Сергія Кукобу та його дружину поховали в Харкові.
Наталія згадує батька мудрим, чесним, порядним, добрим і справедливим.
«Якщо ми з сестрою не слухали маму, вона казала: «Все, зараз піду й розкажу татові». Нас чекала би спокійна розмова, але тато міг так пронизливо глянути, що ми вмить заспокоювалися», – додала донька
Сергій Кукоба з дружиною зналися зі школи. Коли народилася перша донька, Наталя мала 18, а Сергій 20 років.
«Між батьками були чудові дружні стосунки, відчувалася легкість. Ми не боялися поділитися з ними поразкою, бо знали, що нас підтримають. Вони завжди підхоплювали спонтанні ідеї кудись поїхати – були легкими на підйом. Коли ми з сестрою переїхали в Харків, кожні вихідні поверталися у Вовчанськ. Там тато вже чекав нас із замаринованим м'ясом, а мама – з власноруч спеченими тортами, рулетами чи пиріжками, – пригадала Наталія. – Ми все завжди робили разом. Якщо тато будує дім, ми всі вносимо свої побажання і корективи. Він був фанатом фруктових дерев, тому у нас був великий сад. Якщо садили дерево, то робили це вчотирьох: хтось копає ямку, хтось несе воду, хтось підтримує деревце. Знайомі казали, у вас такий сильний зв'язок з батьками, як ви тепер без них будете? Важко, та живемо далі».
У Сергія Кукоби залишилася мати, два брати, три сестри, дві доньки та онук Єгор та онука Марія.
