Народився Володимир у Херсоні 24 жовтня 1969 року. Ріс добрим, чемним і допитливим. Закінчив школу №26, а потім Каховське професійно-технічне училище за фахом моториста. У 18 років Володимира призвали на строкову службу на підводному човні. За рік його комісували за станом здоров’я.
Повернувшись, Володимир влаштувався мотористом до Херсонського АТП. Потім працював у БМУ-3. А згодом став водієм маршрутного таксі.
У 1990-му познайомився з майбутньою дружиною Любов’ю – зайшов пообідати в їдальню, де вона працювала. Того ж року закохані побралися, а невдовзі у них народився син Віталій.
Володимир був чудовим батьком, віддавав сину всю свою любов, навчав його мужності й справедливості. «Коли я був малим, ми з батьком частенько ходили до озера. Любили бувати на воді взимку. Одного разу я провалився під кригу, й батько мене врятував. Довіку цього не забуду», – розповів син Віталій.
Найбільшою втіхою для чоловіка став його онук – Ярослав.
Володимир жив із сім’єю в селищі Комишани на Херсонщині. Дуже любив тварин. Вдома завжди були собаки й коти.
Чоловік завжди займав проукраїнську позицію, був активним громадянином і справжнім патріотом України. Тому вже на другий день повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт. Обійняв посаду радіотелефоніста 37-го гаубичного самохідного артилерійського дивізіону «Грачі». Воював у 61-й окремій механізованій бригаді. Пройшов великий бойовий шлях: Доманівка, Квіткове, Вознесенськ, Баштанка, Берислав, Чайкине, Вірівка, Куйбишеве, Новоєгорівка, Явкине, Червоний Яр, Соледар, Благодатне, Федорівка, Слов’янськ, Васюківка, Парасковіївка, Залізнянське.
«Батько мріяв після нашої перемоги побудувати домівку для всієї родини на березі річки й насолоджуватися мирним життям у вільній Україні. Для нашої родини він назавжди – Герой!» – сказав син.
Володимира поховали в селищі Комишани.
У нього залишилися дружина Любов Вікторівна, син Віталій та онук Ярослав.
28 вересня 2025 народився ще один онук – Дамір.
