Олег народився 11 травня 1983 року в Маріуполі. Захоплювався футболом. Любив мотоцикли.
«У підлітковому віці був справжнім розбишакою, через що мене часто викликали до школи», – розповів батько Олександр.
Далі була строкова служба. Паралельно навчався в Приазовському державному технічному університеті. Протягом п’яти років працював водієм на «Азовсталі». Ще стільки ж – далекобійником.
«На Новий рік син приїхав додому відсвяткувати в родинному колі. 24 лютого Олег мав повертатися на роботу в Європу, навіть узяв квитки. Але розпочався повномасштабний наступ ворога. І син став на захист Батьківщини. У складі військової частини 7037 обіймав посаду командира роти забезпечення», – розповів батько.
Конон і Леонардо познайомилися наприкінці лютого 2022 року на базі «Азова». Олег тоді формував бойову групу добровольців із ТрО та Маріупольського РТЦК.
«З перших хвилин розмови стало зрозуміло, що Леонардо – смілива, порядна, чесна і надійна людина, — сказав Конон. — На початку березня наша група приступила до виконання бойових завдань біля Морського бульвару, наш перший бій. Тоді Олег першим вийшов на ворога і вступив у перестрілку. Під час бою над його головою розірвався ВОГ, осколками пошкодило шолом і розсікло брову. Але він не вийшов із бою: Олег підвівся на повний зріст і з криком кинувся у бік ворога. Той бій показав, який Олег насправді безбашений воїн».
Леонардо бився в перших рядах, зберігав холоднокровність і ніколи не відступав.
«Ми їхали в кузові пікапа на іншу позицію, – розповів Конон. – Олег дивився на розтрощені, спалені будинки, на знищені вулиці. В його очах була холодна лють. Він сказав, що ми обов’язково маємо помститися за Маріуполь.
На одній із позицій під час мінометного обстрілу кілька бійців отримали поранення. Одного важкого ми з Олегом винесли в підвал і надали допомогу. І тільки тоді він помітив, що теж поранений. Олег організував евакуацію побратима, але сам їхати відмовився. Сказав, що потрібен на позиції. Наступного дня він знову отримав важкі осколкові поранення ніг. Цього разу його вже евакуювали на «Азовсталь».
Зі шпиталю Олег телефонував батькові й казав, що підлікується і повернеться, щоб далі битися за рідне місто. Він прагнув бути корисним:
«Через поранення він уже не міг виконувати бойові завдання, тому взяв на себе іншу роботу. Став дизелістом на позиції «Фанат», забезпечував електрикою підрозділ. Саме там він і загинув в останній день виходу бійців у полон. Про це я дізнався вже в Оленівській колонії», – сказав Конон.
Тіло Олега повернули у 2025 році. Урна з прахом зберігається в колумбарній стіні на Лук’янівському кладовищі в Києві.
У Олега залишилися син, батько, мати, друзі та побратими, а також брат Олександр, який перебував у полоні до 11 квітня 2026 року.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
