Народився Михайло 16 липня 1989 року у селищі Велика Олександрівка Херсонської області. Був найстаршою дитиною в родині, мав брата та сестру.
«Міша був різностороннім. У молодших класах займався танцями, у старших – спортом. Та найбільше захоплювався книгами. Вдома було багато літератури, ходив у бібліотеку. Мені здається, там не залишилося видання, яке б він не читав», – розповіла мати Валентина Яківна.
Після школи Михайло переїхав до міста Дніпро. Працював на заводі. Досить швидко зробив кар’єру: від вантажника до експедитора. В 2012-му познайомився з майбутньою дружиною Лідією. За рік вони одружилися. Михайло став вітчимом для Анни – дитини Лідії від першого шлюбу. Згодом у пари народилася донька Поліна.
«Міша одразу прийняв Аню як рідну, вона називала його татом. Коли я народила Поліну, то він приходив з Анею до пологового і підіймав на плечі, щоб вона
побачила маму з сестричкою. І ось так разом вони махали нам у вікно на другому поверсі. Чоловік ніколи не робив різниці між доньками. Вони були обидві його. Він їх дуже сильно любив», – поділилася дружина.
В 2015 році Михайло з родиною повернувся до рідного селища. Їздив на заробітки до Києва, працював у пекарні. Влітку заробляв на сезонних роботах. У вільний час любив разом із сім'єю гуляти на природі чи майструвати щось вдома.
27 вересня 2018 року Михайло підписав контракт з 57-ю окремою мотопіхотною бригадою імені кошового отамана Костя Гордієнка. Обіймав посаду командир бойової машини. Брав участь в ООС на Донеччині та Луганщині.
У перші дні повномасштабного вторгнення бригаду перекинули на Луганський напрямок.
«Було важко: бракувало людей і зброї, доводилося спати в окопах на мерзлій землі. Міша тоді обморозив ноги. За місяць до загибелі він казав, що з побратимами розуміють, що їм звідти не повернутися, вони стоятимуть на смерть. Після цієї розмови він ще раз вийшов на зв'язок – надіслав повідомлення мені, матері, брату та сестрі: «Я ще поки живий», – розповіла Лідія.
Останньою з Михайлом спілкувалася мама. Це було 13 травня 2022 року. Син тоді здивувався, як вона змогла до нього додзвонитися.
«Він так тихенько-тихенько зі мною побалакав. Розповів, що кілька разів виходили з оточення до своїх, що дуже зголоднів, змерз і втомився. Планував поспати дві доби й знову вирушити на завдання», – сказала Валентина Яківна.
Михайла Гордійчука нагородили нагрудним знаком «Ветеран війни» та відзнакою «За мужність і відвагу».
Поховали воїна в Дніпрі на Краснопільському кладовищі.
На Алеї Слави в селищі Велика Олександрівка встановили портрет Михайла.
