Слава народився 25 травня 1961 року в селі Синяківці Хмельницької області. У 1964 році разом із батьками переїхав на Миколаївщину. Після школи закінчив водійські курси, а у 18 років пішов на строкову службу. Згодом працював водієм у селі Лепетиха. Був щирим і турботливим. Любив рибалити та ремонтувати автівки.
У 1984-му чоловік одружився, а за два роки сім’я переїхала до села Білоусове Херсонської області. Подружжя виховало трьох дітей. Згодом у них з’явилося четверо онуків.
«Онуки його любили. Вони на ньому могли кататися, він дозволяв їм усе. Слава ходив на річку з ними, вчив плавати», – розповіла дружина Зінаїда.
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, чоловік став на захист Батьківщини. Він служив у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, брав участь в АТО. У 2016-му демобілізувався.
З першого дня повномасштабного вторгнення знову повернувся до війська. 27 лютого 2022 року разом із волонтерами дістався до Миколаєва і вступив до лав 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Спочатку служив у місті Нова Одеса Миколаївської області, а згодом боронив Донецький напрямок.
Донька Тетяна востаннє спілкувалася з батьком 1 травня, коли виїхала з родиною з окупації. Коли він про це дізнався, сказав: «Ну, мені вже легше». Це були останні слова, які почули рідні.
«У них часто не було зв'язку, кілька разів були в оточенні, потім виходили. Востаннє біля Шандриголово теж потрапили в таку ситуацію. І вже не вийшли», – сказала донька.
Захисника поховали в селищі Білоусове на Херсонщині.
Посмертно Славу Федорова нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У нього залишилися дружина, два сини, донька та четверо внуків.
