В’ячеслав народився 11 квітня 1986 року в селищі Нововоронцовка Херсонської області, жив у Миролюбівці. З дитинства був цілеспрямованим, любив спорт і риболовлю. У 2004 році пішов на строкову службу, а потім підписав контракт: спочатку із 17-ю танковою бригадою, а згодом із 36-ю окремою бригадою берегової оборони, яку пізніше переформували у 36-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
У складі інженерно-саперного загону він ліквідовував наслідки вибухів на арсеналі ЗСУ в місті Лозова, розміновував прилеглі території у 2009–2012 роках. Під час миротворчої місії у Косові допоміг врятувати польських миротворців. Згодом служив у Криму – в селі Перевальне Сімферопольського району.
«Коли Славуня приїжджав у відпустку, ходив рибалити лише наодинці. Він прикормлював рибу, ловив і відпускав її. Міг принести дві великі рибини, просидівши там цілий день. Син так відпочивав», – написала мати Людмила.
Коли у 2014 році російські війська окупували півострів, він на власній автівці вивозив товаришів по службі на територію, підконтрольну Україні. З вересня служив у Приазов’ї, його перший бій був біля селища Гранітне.
У 2016-му його взвод першим розмінував село Широкине на Донеччині. Того ж року він заочно вступив до Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. З. Ґжицького.
Востаннє мати бачила сина у липні 2019 року, коли приїжджала на його весілля до Маріуполя. Він вірив, що Україна звільнить Крим, і понад усе мріяв про власних дітей.
В'ячеслава Кубрака нагородили знаком «За розмінування» І ступеня, медалями «За бездоганну службу» ІІІ ступеня, «15 років ЗСУ», орденом «За мужність» III ступеня та відзнакою «За участь в антитерористичній операції».
Поховали захисника в селі Миролюбівка.
Посмертно йому надали звання Героя України та орден «Золота зірка».
У нього залишилися мати, брат, дві сестри і дружина.
12 березня 2020 року на фасаді школи, де він навчався, відкрили меморіальну дошку. На честь воїна також назвали патрульний катер ВМС ЗСУ.
