Андрій народився 26 квітня 1977 року в селищі Михайлівка на Запоріжжі, проживав у селі Таврія. Здобув середню освіту. Працював на будівництві. Найбільше любив будувати й ремонтувати.
«Для нього це було не просто хобі – це був спосіб жити, творити і залишати після себе щось міцне та справжнє. Йому подобалося працювати руками, відчувати запах дерева, тримати інструмент і бачити, як зі звичайних матеріалів народжується щось корисне й красиве. Він умів зробити затишок із простих речей. Якщо щось ламалося – Андрій не шукав, хто полагодить, він сам брався до справи. У його руках будь-яка робота ніби оживала. Він будував не тільки стіни чи меблі – він будував відчуття надійності. Йому подобалося продумувати деталі, креслити плани, мріяти про те, як буде виглядати готова робота. У кожній речі, яку він створював, була частинка його характеру – міцність, відповідальність і турбота. Андрій залишив по собі не лише зроблені речі, а й пам’ять про людину, яка вміла творити світ довкола себе. І ця пам’ять – найміцніша», – написала дружина Катерина.
У перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Андрій поїхав у військкомат. Долучився до лав 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Обіймав посаду стрільця-зенітника зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. За словами побратимів, псевдо Greek отримав, бо був схожий на грека.
6 квітня 2023 року Андрій потрапив під артобстріл і зазнав поранення. Лікувався 2 місяці. А після цього знову пішов захищати рідну землю.
«Мій Андрій – герой. Не лише тому, що віддав життя за Україну. А тому, що жив по-справжньому – чесно, сильно, з відкритим серцем. Він був чоловіком, за спиною якого не страшно. Поруч із ним було відчуття захисту, спокою й дому. Він умів мовчки підтримати, міцно обійняти, сказати просте слово – і від того ставало легше. У ньому була сила, але не груба – а надійна, тиха, справжня. Як батько він був прикладом. Люблячий, уважний, відповідальний. Він не просто виховував – він показував власним життям, що таке гідність, мужність і любов до родини. Діти знали: тато – це опора, це правда, це серце. Він любив глибоко. І цю любов не забере ні час, ні відстань. Герої не вмирають – вони живуть у наших спогадах, у рисах дітей, у силі, яку залишили нам», – зазначила Катерина.
Андрій Левада мав статус учасника бойових дій. Посмертно його відзначили орденом «За мужність» III ступеня.
Поховали оборонця в селі Вільне на Дніпропетровщині.
У нього залишилися дружина, син, дочка й онук.
