Роман народився 9 травня 1990 року в місті Красний Лиман Донецької області. Здобув середню освіту. Працював слюсарем доменних печей на металургійному заводі в Кам’янському Дніпропетровської області.
Свій бойовий шлях розпочав у 2015 році, ставши на захист Батьківщини. Брав участь у запеклих боях за Піски, Водяне, Опитне, Старомихайлівку, Світлодарськ. У березні 2016-го демобілізувався, та вже у квітні того ж року знову підписав контракт з 93-ю окремою механізованою бригадою. Воював разом зі своїм батьком Олександром Івановичем, якому на той момент було 58 років. Згодом перевівся до 54-ї окремої механізованої бригади, у складі якої виконував бойові завдання в селищі Зайцеве Бахмутського району Донецької області: як командир взводного опорного пункту разом з трьома побратимами тримав його оборону. За розповідями побратима, Роман з кулеметом самотужки зупинив ворожу ДРГ, чим врятував від загибелі багатьох бійців.
Після початку повномасштабної війни Роман продовжував боронити Україну. Служив у 93-й окремій механізованій бригаді. Побратим пригадує, що навіть під час потужних обстрілів Вовк ризикував життям, забираючи з поля бою тіла полеглих.
Романа Замашного нагородили відзнакою Начальника Генерального штабу ЗСУ «Учасник АТО», пам’ятним нагрудним знаком «93-я окрема механізована бригада», а вже посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.
«Він був гідною людиною, це промінь сонця у житті всіх, хто його знав. Таких чоловіків більше не існує», – сказала дружина Аліса.
«Ромочка був люблячим і турботливим сином, дуже доброю та світлою людиною. Завжди всім допомагав. Готовий був віддати останнє, якщо це було потрібно. Він був, як сонечко. Всі його поважали. Заочно він навчався на останньому курсі Дніпровського державного технічного університету. Але закінчити навчання не встиг», – розповіла мама Валентина Іванівна.
Поховали захисника 28 серпня 2025 року на Алеї Героїв кладовища у Кам’янському на Дніпропетровщині.
У нього залишилися дружина з донькою та батьки.
