Олексій народився 16 грудня 1983 року в Костянтинівці на Донеччині. У 1988-му разом із матір’ю переїхав до Слов’янська. Навчався у школі №15.
«З дитинства був лідером. До нього тягнулися діти, хотіли з ним дружити. Завжди брав участь у шкільних заходах. Пам’ятаю, як із температурою поїхав у Донецьк на конкурс, читав вірш латиною і посів третє місце. Був добрим, ласкавим, чуйним, відповідальним. Умів знаходити компроміс. Ще з 9 класу мріяв стати рятувальником. Якось на горищі знайшов дідові кирзові чоботи і майже щодня перед школою бігав у них понад 6 кілометрів. Підтягувався по 20 разів, відтискався – завжди працював над собою», – розповіла мати Ольга.
Вищу освіту здобув в Академії цивільного захисту України за спеціальністю «Пожежна безпека», здобувши кваліфікацію інспектора-інженера з пожежної безпеки. З вересня 2006 року працював інспектором з питань цивільного захисту та техногенної безпеки у підрозділах МНС, Держтехногенбезпеки та ДСНС у Слов’янську.
Під час окупації міста у 2014 році Олексій залишився вірним присязі та продовжив службу після звільнення Слов’янська. Наприкінці року його перевели на посаду головного інспектора відділу техногенної безпеки управління запобігання надзвичайним ситуаціям у складі оновленого апарату ГУ ДСНС України у Донецькій області. Мав авторитет серед колег, був працьовитим, наполегливим, чесним, принциповим і справедливим.
«Син завжди був мені підтримкою, ніколи не відмовляв у допомозі. Був дуже легким і приємним у спілкуванні. Завжди говорив грамотно, багато знав і мав гострий розум, тому з ним було цікаво поговорити. Його оптимізм заряджав усіх навколо. Представляв підрозділ у змаганнях з волейболу та настільного тенісу. Мав багато нагород, але ніколи ними не хизувався, був сором’язливим. Умів готувати, його коронними стравами були борщ, шурпа, шашлик і плов на вогнищі», – розповіла Ольга.
У 2021 році Олексій закінчив Міжнародний науково-технічний університет імені академіка Юрія Бугая, ставши магістром публічного управління та адміністрування. Того ж року разом з управлінням його передислокували до Маріуполя.
«Сім’я в його житті займала дуже важливе місце. Олексій дуже любив дружину і доньок. Вони завжди були разом», – сказала мати.
З початком повномасштабної війни Олексій Панков продовжив виконувати обов’язки. Допомагав маріупольцям із гуманітарними питаннями, дбав про забезпечення та роботу пожежно-рятувальних підрозділів.
Олексій мав відзнаку Президента України «За участь в АТО». Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Почесний громадянин» Слов’янської міської військової адміністрації. У Слов’янську на Алеї пам’яті Героїв є банер зі світлиною рятувальника.
Поховали його наприкінці травня 2022 року у Шахтарську.
У Олексія залишилися мати, дружина, дві доньки та молодший брат.
