Молодший сержант Анатолій Пірич загинув 27 грудня 2022 року під час оборони від російських окупантів міста Бахмут на Донеччині. Захиснику було 53 роки.

Анатолій народився в селі Малі Каленичі Хмельницької області. Закінчив Полонське професійно-технічне училище, де здобув фах тракториста. Працював у колгоспі, а потім у фермерських господарствах. Займався різьбою по дереву та зварювальними роботами. Брав участь в АТО. Проживав із родиною в селі Сошки рідної області.

2021 року чоловік повернувся до лав Збройних Сил України. Воював у складі 57-ої окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Був стрільцем-снайпером. Виконував бойові завдання на території ООС. Повномасштабне вторгнення окупантів Анатолій зустрів на позиціях Луганщини і продовжував боронити Україну до останнього подиху.

«Він був справжнім патріотом України. Вторгнення РФ зустрів на нульових позиціях міста Щастя Луганської області. 8 травня отримав поранення, але після численних операцій повернувся в стрій. І ось його не стало. Мені здається, що я померла разом із ним. Кохатиму і пам'ятатиму вічно», – розповіла дружина загиблого Ольга.

«Він був неймовірний і чудовий батько. Вірний чоловік і друг, на якого можна покластись. Бойовий товариш, який рятував життя. Іноді суворий, але добрий, готовий завжди прийти на допомогу. Він був великою людиною, яка робила насправді важливі речі. У нього було співчутливе золоте серце. Він був міцний наче камінь. Міг те, що іншим було не під силу. Він ніколи не вихвалявся досягненнями і закривав очі на чужі недоліки. Ніколи не тримав зла та вмів прощати. Він не хотів залишитись осторонь цієї війни, починаючи з 2014 року. Говорив, що його місце там. У 2015-му вступив до лав ЗСУ, був у гарячих точках Донеччини. Наступного року повернувся, мав проблеми зі здоров'ям, але хотів назад, щоб помститись за побратимів. У 2021-му повернувся до ЗСУ. У травні 2022 року був поранений. І після 17 операцій знову рвався в бій. Вони будували з мамою плани на майбутнє, сміялися, іноді сварилися, але так любили одне одного. Вдома був справжнім господарем, в якого були золоті руки, адже все, за що брався, завжди вдавалось. Дуже любив автомобілі – як ремонтувати, так і їздити на них. Різав по дереву, плів ланцюжки з металу, робив ножі. Він був найкращим, міг віддати останнє, якщо в нього попросять. Односельчани часто звертались до нього за допомогою, бо він не відмовить і зробить все якісно. Його всі любили, хоча іноді він був різкий, але завжди прямий та відвертий», – додала донька воїна Оксана.

Поховали Анатолія в селі Сошки на Хмельниччині.

У нього залишилися дружина і донька.