30-річний старший солдат Богдан Красіцький загинув 9 квітня 2024 року в бою з ворогом біля села Тоненьке на Покровському напрямку Донеччини. Життя захисника обірвав ворожий артилерійський обстріл.

Богдан народився у місті Біла Церква на Київщині. Мама виховувала його сама. З дитинства займався плаванням, навчався у спортивному класі. Брав участь у змаганнях. Любив читати художню літературу та енциклопедії. Після школи вступив до НТУУ «Київський політехнічний інститут» на факультет радіоелектронних апаратів. Після отримання диплома проходив строкову службу в Дніпрі. Військовий фах сподобався хлопцю, й у 2016 році він підписав контракт із ЗСУ, а потім продовжив його ще на один термін. У Дніпрі знайшов своє кохання. Юлія – також військова. Спільних дітей не мали, у дружини був син-підліток від попереднього шлюбу. Після завершення контракту, влітку 2020 року, Богдан спробував знайти себе у цивільному житті, пішов працювати на «Нову пошту». Мріяв подорожувати, купити автомобіль.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Богдан одразу ж повернувся на службу. Долучився до лав 36-ої бригади морської піхоти. Брав участь у боях за Херсонщину та контрнаступі на Запорізькому напрямку. Далі потрапив до 35-ої окремої бригади морської піхоти. Був стрільцем-помічником гранатометника.

За гідну службу морпіха нагородили відзнакою «Золотий хрест» та орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Характер у нього був різний. Імпульсивний. Але непогана людина, не впертий, з ним про все можна було домовитися. Бував і веселим, і жартівливим, підколював нас. Любив тварин, був у них котик. Та й з фронту весь час присилав мені фотки різних пташечок, тваринок. Як син він був хороший, коли приїздив – допомагав, турбувався про мене. Син нічого не розповідав мені про війну. На могилу приїздив його побратим із 35-ої бригади, він казав, що воїном Богдан був дуже хорошим», – розповіла мама загиблого Інна Петрівна.

Поховали Богдана в рідному місті.

У нього залишились любляча родина, друзі та побратими.