31-річний підполковник авіації Денис Василюк на псевдо FLASH загинув 17 травня 2024 року на Харківському напрямку під час виконання бойового завдання. В останні хвилини перед збиттям літака він скинув на ворога 2 бомби, врятувавши цим піхоту. Його останніми словами авіадиспетчеру були «я танцюю», що на сленгу льотчиків означає «я маневрую від ракет». Після цього зв'язок перервався назавжди. Коли Дениса знайшли, його рука була на штурвалі. Він до останнього захищав українське небо.

Денис народився в Криму. Після школи закінчив Харківський університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. З дитинства брав участь у різних шкільних активностях, грав на гітарі, спробував власні сили у боксі. 8 років займався бальними танцями. У підлітковому віці любив гірський туризм.

З 2014 року був пілотом 831-ї бригади тактичної авіації у Миргороді. Брав участь в АТО/ООС.

Він все свідоме життя віддав армії. Тільки у 2021 році після закінчення контракту 5 місяців до повномасштабного вторгнення працював в IT-сфері, у компанії Telesens. А після 24 лютого 2022-го знову повернувся до війська.

Денис виконував завдання на всіх напрямках фронту. Брав безпосередню участь у звільненні острова Зміїний. Протидіяв ворожим винищувачам разом зі своїми побратимами, за що отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня.

За життя пілот став повним кавалером ордену «За мужність», мав медаль «За військову службу України», а посмертно нагороджений орденом «Золота зірка».

«Такого поєднання краси, як зовнішньої, так і внутрішньої – я ніколи не зустрічала. Денис дуже любив життя, намагався насолоджуватися кожною миттю. Він був дуже мудрий, захоплювався психологією. У нього завжди були великі амбіції. Казав що хоче бути видатною людиною, щоб допомагати іншим. Певний час навіть мріяв стати президентом. Денис мріяв про деокупацію Криму, про нашу перемогу. Мріяв про мир, власних дітей і спокійне життя. Після загибелі мого Всесвіту, я почала вести терапевтичні відео-щоденники про свої стани, про історію нашого кохання, про те, хто такий Денис Василюк як воїн, а також як людина. Про проживання мною горя. Ці щоденники допомагають і підтримують тих, хто в схожій ситуації. Також зараз пишу книгу про Героя. Вона буде мати назву «Історія бойового льотчика. FLASH. Кохання назавжди і навіть більше». Саме ці слова ми постійно одне одному говорили … і дійсно кохання тепер і навіть більше … Не було ні дня, щоб я не переживала за свого коханого за період повномасштабного вторгнення. Бути жінкою військового – це дуже морально важко, але це був мій вибір. І крім переживання та страху за його життя, було дійсно дуже багато теплих, ніжних спогадів… Я його безмежно кохала та чекала. Завжди. І навіть зараз, мені дуже хочеться вірити в те, що ми колись побачимось… Нехай не в цьому світі… Але ця думка мене зігріває», – розповіла Владислава, дружина загиблого.

Поховали захисника на Алеї Героїв міста Миргород Полтавської області.

У Дениса залишились батьки, брат і дружина.