Старший солдат Дмитрий Река на псевдо Айс помер 2 лютого 2023 року в Дніпропетровському шпиталі внаслідок поранення, яке отримав 28 січня у бою під містом Вугледар на Донеччині. Захисник потрапив під ворожий мінометний обстріл. Воїну назавжди 27.

Дмитрий народився в селі Грозине Житомирської області. У 2011 році вступив до Житомирського медичного інституту на спеціальність зубного техніка. У листопаді 2015-го пішов на військову службу до Збройних Сил України. У 2019 році брав участь в ООС у Донецькій та Луганських областях, за що був нагороджений медаллю «Ветеран війни» та отримав статус учасника бойових дій. В листопаді 2020-го звільнився, адже потребував реабілітації. У вільний час любив рибалити, ремонтувати автомобілі. Захоплювався футболом та комп'ютерними іграми.

З початком повномасштабної війни чоловік повернувся до ЗСУ, щоб знову стати на захист своєї країни. Воював у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Був кулеметником.

«В перший день повномасштабної війни Діму відправили додому, сказали, що вже не потрібні поки люди. Потім в один день чоловік телефонує й каже, що йому в дверях повістку залишили (я досі не знаю, чи була та повістка) і що він на наступний день йде проходити медкомісію. Сказав, не хоче, щоб його син ховався по підвалах, а для цього має захищати нас там. Мамі своїй говорив: я хочу, щоб ви мною пишалися, і ходили з гордо піднятою головою. Захотів служити в 72 бригаді. Вже на місці записався в штурмовики. За місяць до трагедії саме на Новий рік ми з сином приїжджали до чоловіка в Селидове. Тоді Діма передав мені прапор, весь розписаний побратимами. Потім побратими мені розповідали, як вони підписували, як він хотів, щоб кожен залишив пам'ять про себе. У чоловіка було дуже багато друзів. Всім старався допомогти. Ще цікавий факт, на вулиці завжди звертав увагу на малих хлопців, з кожним вітався за руку, як з дорослим. Казав, мене від того не убуде, а дітям приємно, що з ними рахуються. Він був прекрасним татом. Вдома багато часу проводив з сином. І хоч сину було 4 роки, як не стало тата, та він досі пам'ятає, як тато з ним грався. Вони робили чисто пацанячі дні і ходили вдвох на якісь свої туси. А в мене був час на відпочинок... За день до смертельного поранення він мені писав, що його хлопці у великій біді. Не виходять на зв'язок… Потім мені переслали баул чоловіка, де він підписав, що у випадку 200, відправити речі за адресою. Побратими сказали, що підписав він той баул якраз перед останнім виїздом. Тому я думаю, він прекрасно знав, куди їде, і все одно поїхав. Бо там були його хлопці. Потім мені писали побратими, що він там показав себе з найкращої сторони. Що з ним хоч в саме пекло не страшно було йти. Він був мужнім, хоробрим, рішучим, відчайдушним чоловіком та надійним товаришем», – розповіла дружина полеглого воїна.

Посмертно військового нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Поховали Героя в рідному селі.

У нього залишились мама Наталія Михайлівна, дружина Наталія та син Артем.