Життя 69-річної Ірини Шевлякової відібрала російська армія 26 квітня 2024-го. Один із ворожих снарядів розірвався у кількох метрах від жінки, коли вона відпочивала на своєму подвірʼї у селі Білопілля, що на Сумщині. Ірина Василівна померла від тяжких поранень у «швидкій» дорогою до лікарні.

«Вони з дідусем саме вийшли на город. Бабусі ходити було важко, бо після перелому ноги вона пересувалася за допомогою ходунків. Таке задоволення, як відпочинок на вулиці, вона дозволяла собі нечасто. Сиділа на подвір'ї, розмовляла з дідусем… Як він розповів пізніше, бабуся попросила його вирвати на городі кульбабу, і в той час, коли він пішов, нахилився і почав рвати бур'ян, у кількох метрах від неї розірвався снаряд «Граду». Уламки полетіли в її бік і в хату…», – розповіла онучка Вікторія.

Ірина Василівна народилася в Закарпатській області. Зі своїм майбутнім чоловік Володимиром познайомилась у Білопіллі. Згодом переїхала на Сумщину. Закохані створили сімʼю. Виростили двох доньок і сина. Довгий час Ірина Василівна працювала на хлібзаводі, а останні 10 років до пенсії була техпрацівницею у Білопільській школі №1. Коли ж вийшла на заслужений відпочинок, полюбляла поратися на кухні, аби потішити дітей і внуків випічкою та різними стравами. Також вʼязала килимки на стільці.

«Завжди турботлива, щира, любляча, найкраща… Бабуся мала чудове почуття гумору, товаришувала з сусідами. А ще – вона ніколи не сиділа на одному місці, постійно була в роботі. Вони з моїм дідусем прожили разом 51 рік. Дідусь з дядьком і за сумісництвом хрещеним побудували великий дім. Їй тільки б жити та радіти тихій старості…», – сказала Вікторія.

Через велику війну родина жінки виїхала з Білопілля за кордон, тож вони з чоловіком залишилися удвох.

«Як і більшість людей у такому віці, бабуся не захотіла виїжджати з Білопільщини. Казала: «Не хочу бути тягарем»… Та й будинок не хотіла покидати. «Як Бог дасть, так і буде», – казала, коли ми пропонували їм з дідусем виїхати», – додала внучка загиблої.

В Ірини Шевлякової залишилися чоловік, діти й онуки.