48-річний сержант Іван Кислянка на псевдо Вовкович помер у Харківському шпиталі 20 жовтня 2024 року. При виконанні бойового завдання 9 жовтня він був поранений під час ворожого мінометного обстрілу в районі села Піщане Куп’янського району Харківщини.

Іван був родом з села Полиці Рівненської області. Здобув середню освіту. З 1997 року працював молодшим інспектором відділу охорони Полицької виправної колонії №76. У 2010-му вийшов на пенсію. Жив із родиною в селі Іванчі. Їздив на заробітки за кордон та по Україні. На дозвіллі любив майструвати: почав будувати будинок, побудував гараж, зробив ремонт в квартирі. Цікавився технікою, автомобілями, будівництвом. Любив проводити час з родиною, друзями, а також на риболовлі.

25 лютого 2022 року чоловік добровільно мобілізувався до Збройних Сил України. Служив у 104-ій окремій бригаді територіальної оборони. Обіймав посаду командира відділення у 56-му батальйоні. Отримав відзнаку «Ветеран війни», статус учасника бойових дій та грамоту «За сумлінне виконання службових обов'язків, зразкову військову дисципліну».

«Ми разом прожили 25 щасливих років і виростили двох чудових синів. Мій чоловік був люблячим та працьовитим. Він завжди був поряд, підтримував, разом з ним ми будували плани на майбутнє. У нього було нескінченне бажання жити мирно. Та, на жаль, війна забрала його у нас в найкращі роки його життя. Він доброволець з перших днів, адже для нього не було іншого вибору: «Якщо не я, то наші діти», – говорив він. Ми були одним цілим, ділили радість, смуток, вирішували питання разом, а тепер так пусто. Рідненький, коханий мій, ти – наш Герой, я так пишаюсь тобою, памʼятатиму тебе завжди», – написала дружина Леся.

«Мій тато – справжній військовий, людина, яка віддано служила своїй країні. Він завжди був сильною і надійною опорою для нашої родини, готовий підтримати і захистити нас у будь-яку хвилину. Незважаючи на свою сувору професію, він ніколи не забував про нас, завжди знаходив час для турботи і допомоги. Його сила і мужність стали прикладом для мене, і я пишаюся тим, що мав такого батька», – додав син Владислав.

«Любий зять Іванко – надійний та відважний чоловік з великої літери. Військовий, який не вагаючись пішов на фронт, щоб захищати рідну країну. Він не лише відважний воїн, але й добрий чоловік і батько. Його хазяйновитість та працелюбність вражають, він завжди піклувався про всіх і все. Небагатослівний, але у нього було багато друзів, де б він не був. Ми пишаємося таким зятем і вдячні за все, що він робив для нас і нашої Батьківщини», – зазначили тесть і теща Леонід та Марія Ошиті.

«Нашого Івана, як і личить чоловікові, красили не слова, а справи. Ще маленькою я бачила, як на нього завжди могла покластися моя покійна бабуся – мама загиблого Героя. Ще підлітком зрозуміла, що і моя мама, рідна сестра Івана, ніколи не соромиться попросити в нього допомоги і щаслива, що має брата, який точно не відмовить. А дорослою жінкою, яка стала мамою в перші місяці великої війни, мені пощастило побачити, як наш Іван з перших хвилин знайомства сподобався моєму маленькому синочку, який боявся усіх незнайомих людей. Напевно, навіть дитина відчула, що йому, воїну, який боронить нашу землю, точно можна довіряти», – сказала племінниця Наталія Колодій.

«Людина живе доти, поки її пам'ятають. Світлий спомин про Ваню завжди житиме в наших серцях і серцях усіх, хто його знав, любив і поважав. У нашій пам'яті він назавжди залишиться доброю, чуйною, уважною, позитивною і доброзичливою людиною. Важко усвідомити, що його немає з нами. Мені особисто його дуже не вистачає», – поділилася рідна сестра Людмила Жакун.

Поховали Івана в рідному селі.

У нього залишилися дружина, двоє синів і велика родина.