Доброволець 37-річний Максим Грицак загинув у селищі Макарів на Київщині 18 березня 2022 року. Його та інших тероборонівців прицільно обстріляв ворог.

«Максим майже півтора року воював у зоні АТО. Добре орієнтувався у військовій справі. За місяць до вторгнення йому телефонували з військкомату і казали нікуди далеко не виїжджати», – розповіла дружина Вікторія.

Вранці 24 лютого Максим збирався на роботу. Уже попрощався з дружиною і вийшов, та потім раптово забіг до кімнати і сказав: «Віко, почалося. Збирай речі». Дружину та дочку з Гавронщини, де мешкали, відвіз у Макарів до матері. Сам пішов у військкомат. Там його вирішили залишити на місці в складі ТРО.

Максим приходив додому лише поїсти. Потім ішов на бойові завдання. Дружині нічого не розповідав. Казав – усе добре. 7 березня Вікторія з дочкою змогли виїхати з Макарова евакуаційним автобусом. Далі – на Прикарпаття.

«18 березня о 10.00 поговорила з чоловіком по телефону. Потім я здивувалася, бо він знову зателефонував о 13.20. Був без настрою. Сказав, що їх зібрали в штабі для офіційного оформлення в ТРО. Того ж вечора я побачила у фейсбуці допис, що хлопців не стало. Почала телефонувати Максиму. Він не відповідав. 20 березня мені по сказали, що серед загиблих був мій чоловік», – додала Вікторія.

Як з'ясувалося, під час зборів у штаб ТРО поцілив ворожий снаряд. Загинуло шестеро чоловіків.

«Тіло мого чоловіка не могли впізнати. Не було обличчя, кінцівок. Лише по предметах, які були при ньому, розпізнали. Максима і ще кількох його побратимів поховали на території монастиря біля Макарова», – зазначила дружина.

Максима Грицака нагородили медаллю «За оборону рідної держави. Макарів». Проте його родині довелося через суд доводити, що він стояв на захисті селища і виконував бойові завдання. Документи Максима Грицака загоріли, тому формальних доказів цього не було. Врешті Макарівський суд визнав, що чоловік загинув під час захисту населеного пункту від окупантів.

Максим був родом із Макарова. Працював кур'єром у Києві, до цього кілька років – у дорожній службі.

«Він дуже любив військову справу. Після того, як пішов в АТО, став більш мужнім, серйозним, відповідальним. Він мені казав: «Я так тебе люблю, що готовий за тебе померти». Я почувалася з ним, як за міцною стіною. Доньку носив на руках, всіляко балував. Дитина мені казала: «Мамо, поверни мені тата». Вона дуже плакала, коли дізналася, що батька немає. Іноді говорить: «Завеземо татові вкусняшки», тобто – цукерки «Червоний мак» і домашні булочки з маком, які він любив. А коли йдемо повз стенд із загиблими у центрі селища, донька вітається: «Привіт, татунь». Чоловік навчив мене бути сильною, тому я тримаюся, виховую та забезпечую дочку сама», – сказала дружина.

У Максима Грицака залишилися мати, дружина, дві дочки від першого та другого шлюбів.