Старший солдат Максим Єремєєв на псевдо Душний поліг унаслідок наскрізного кульового поранення 8 квітня 2024 року. Свій останній бій захисник прийняв у віці 32 років на Харківському напрямку.

Народився Максим в селі Миронівка Запорізької області. Його мама працювала в дитячому садочку, а батько займався рибним промислом. Максим завжди дуже любив футбол, у дитинстві часто грав із батьком і братом. Навіть коли виросли, хлопці мали свої команди, орендували поле та влаштовували матчі.

Після школи Максим переїхав до Запоріжжя, де отримав професійну освіту. Із літа 2016 року працював у вантажному відділенні «Нової пошти» в Запоріжжі.

«Йому подобалося. Робота влаштовувала, а особливо — люди. Але пішов через чотири роки на завод електромонтером, бо захотів більш стабільного графіка роботи. Але ця робота йому не так сильно подобалася, тож за два роки знову повернувся на Нову пошту», — розповіла дружина, Вікторія Потєхіна.

Із чоловіком вони знайшли одне одного на сайті знайомств. На першу зустріч йшли «без особливих очікувань», але згодом закохалися. Жінка розповіла, що Максим дарував їй турботу, повагу, відчуття захищеності та спокою. «Він був надзвичайною людиною. З ним було цікаво та комфортно. Він дарував щастя іншим. Був гарно вихований. Чоловіком, з яким хочеться бути», — сказала Вікторія.

Максим любив займатися спортом, грати на приставці та читати книги Стівена Кінга. Коли з’явився син, із комп'ютерних перейшли на настільні: грали родиною, з друзями, з кумами. Вікторія працює тренеркою зі стрибків у воду, тож навчила хлопців стрибати на батутах. Любили подорожувати разом, влаштовували пікніки на дачі, їздили на море. Читали один одному книжки.

На початку повномасштабної війни Максим відправив кохану та сина за кордон, а сам пішов записуватися в добровольці. Йому двічі відмовляли, оскільки чоловік мав «білий квиток» і не мав досвіду. Утім, в листопаді 2022 року таки добився свого. Тієї ж осені Вікторія з малюком повернулися до Запоріжжя.

Максим потрапив до Державної прикордонної служби України, служив у званні старшого солдата у Харківській області, у Дергачівському районі. Контролювали кордон, відловлювали ДРГ.

«Він не хотів говорити про війну. Казав, що цих розмов і «на роботі» вистачає. Тому ми говорили про дитину, про життя. Говорили про плани. Хотіли після війни об'їздити всю Україну, бо встигли побувати тільки у Львові, Одесі та Дніпрі», — розповіла дружина.

Восени 2023 року частину, в якій служив Максим, передислокували під Кліщіївку Донецької області. Максим перевівся у мінометники, бо хотів бути більш корисним.

Під час першого штурму чоловік отримав поранення. Щоб вилучити уламок із тіла, йому зробили три операції у різних лікарнях. Підлікувавшись, він відпросився на пару днів додому: «Це була річниця нашої зустрічі, – пояснила Вікторія. – Максим приїхав, і ми офіційно одружилися, 10 листопада. У суботу ми розписалися, у неділю зняли шви, а в понеділок він поїхав у свою частину. Таким був наш медовий уїкенд».

Протягом наступних шести місяців Максим брав активну участь у боях, аж поки частину не відправили на ротацію на Харківщину.

«Думали, хоч відпочине і побуде в більшій безпеці. Але там ситуація загострилася: почалися заходи ДРГ, були обстріли. Я досі не знаю, що трапилося насправді. Але його мамі зателефонував командир і сказав, що Максим загинув від наскрізного кульового поранення. Мабуть, це був контактний бій», — розповіла Вікторія.

У Максима залишилися дружина та син.