29-річний старший солдат Микола Алексик на псевдо Бур поліг 16 грудня 2023 року в бою на території Серебрянського лісу в Луганській області. Під час мінометного обстрілу уламок влучив між каскою і бронежилетом. Поранення стало смертельним.

Микола народився в селі Великі Ком’яти Закарпатської області. Жив у Львові. Під час навчання у школі займався бальними танцями на професійному рівні у школі спортивного танцю «Рондо». Після школи здобув вищу освіту у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності. У 2019-му році закінчив «Майстерню Impro театру», у 2021-му – Українську кіношколу. Планував стати продюсером. Тоді ж переїхав до Києва, де працював у компанії «Ґлобал-Логістікс».

Після початку повномасштабного вторгнення Микола пішов служити добровольцем. Виконував бойові завдання на Південному і Східному напрямках у складі 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.

Під час служби відзнімав матеріали для майбутньої документальної стрічки про боротьбу із росіянами. В доробку також були нариси комедійного розважального шоу, яке планував знімати вже в мирний час.

«Уявіть собі найбільш яскравий та сонячний день у вашому житті. Ті миті, коли легкий літній вітерець, переплентуючи віття дерев, легким дотиком хвилює обличчя, сонце заледве дає змогу відкрити очі і ти, мружачись, наче кіт ліниво потягуєшся у відчуттях, що попереду тебе чекає лише щось дуже хороше. Ми певні, що саме в такий день з‘явився на світ Алекс. І ось він перед вами: із своєю густою кучерявою чуприною, очима із проблиском пригодницького вогника і харизмою, що збиває з ніг. Будь-яка авантюра поруч із ним – це яскравий момент життя, котрий хочеться закарбувати в собі. Витесати в серці, бо таким живишся у темні часи. З ним слова стають невичерпними і лиються легко. Але й помовчати разом завжди тепло і в сенс. В його голові роються безліч ідей, котрі постійно прагнуть втілення і цим трохи виснажують тіло, але заряджають мозок. Саме тому він з дитинства із блокнотом в руках. І блокнот обов'язково (!!!) позаду має мати відділення-кишеньку, куди він ховає передбачення із чеків, вирізки цитат, фото чи листівки. Неможливо уявити Алекса без танцю і гітари в руках. Допоки триває дискусія, він пальцями медитативно перебирає гітарний гриф, час від часу мугикаючи в такт і киває головою. Наче звук, що він здобув, співзвучний із атмосферою, у котрій перебуває. І, звісно, ж кіно... Він міг днями та ночами проводити перед ноутбуком, переглядаючи фільми та анімаційні стрічки. Намагаючись зафіксувати та проаналізувати фішки режисерів, акценти тощо. Захоплювався анімаційною студією Піксар. Сюжетами, котрим вони давали життя. Розбуди Алекса вночі із запитом «Що подивитись?» і у відповідь прозвучало б «Душа», «Коко» або «Валл-І». Казав, що ці стрічки його «особистий фонд поповнення сердечних ресурсів». Улюблена страва – деруни. Не злічити скільки разів були проведені дегустаційні вечори, аби відточити навичку приготувати їх смачно і врешті переможно полити сметаною. Він був глибокий у своїх думках та виявленні почуттів. Емпат. Казав: «Смерть показує нам вартість життя. Як не парадоксально, це інструмент, який служить нам». Годі очікувати, що ти на своєму шляху зустрінеш більш відданого у дружбі та сповненого альтруїзму хлопця. Де б він не був у мить, коли тобі необхідна допомога – він покине усі і прилине на допомогу. Так він без сумніву й вчинив із Україною, котрій належало його серце», – розповіли близькі друзі, подружжя Олександр та Софія Омельченки.

Посмертно азовець нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Поховали Миколу на Марсовому Полі у Львові.

У нього залишились мама, бабуся, інші рідні, друзі та побратими.