Старший лейтенант Микола Бабич загинув 28 липня 2022 року в російському полоні. Окупанти підірвали бараки, де перебували українські воїни, в Оленівській колонії №120 на Донеччині. 12 серпня офіцеру виповнився б 31 рік.

Микола Миколайович народився в селі Воскресенка Сумської області. У 2008 році вступив до Путивльського професійного ліцею. Вчився на плиточника-облицювальника, та через рік змінив фах на тракториста-машиніста. Після закінчення навчання у 2010-му одразу призвався на строкову службу в місто Маріуполь до в/ч 3057 Національної гвардії України. У 2013-му зустрів своє кохання, через рік пара одружилася та виховувала первістка. У 2016 році вступив у Харківську Національну академію Національної Гвардії України, де здобув ступінь бакалавра за профілем автомобільного транспорту.

Чоловік служив за контрактом у 12-ій бригаді оперативного призначення НГУ та жив у Маріуполі. Виконував бойові завдання в АТО/ООС та прагнув вдосконалюватися у військовій справі. Згодом Микола обійняв посаду командира взводу по бронетанковій техніці в ремонтній роті. Від 24 лютого 2022 року разом із побратимами брав участь в обороні Маріуполя та «Азовсталі». Навесні 2022-го за наказом керівництва вийшов у полон та потрапив в Оленівку, звідки вже не повернувся.

У 2016 році військовий отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», у 2021-му – подяку від НГУ за високі досягнення у військовій діяльності та грамоти за вірність Україні, сумлінне виконання військово-бойових завдань, наполегливість у виконанні військового обов'язку. Посмертно офіцер нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Мій чоловік для мене і для мого сина – взірець мужності і справжнього чоловіка, і для своєї матері також. У дитинстві, коли йому було 7 років, залишився без батька. І в такому ранньому віці почав допомагати мамі по господарству, не міг її покинути, тому і хобі як такого не було. Школа, канікули, друзі, робота у дворі. Дуже любив будувати халабуди на деревах, усе розбирати на деталі і знову складати. Незважаючи на те, що довелося рано подорослішати, все одно дитинство згадував з теплом і посмішкою… Ми ним завжди будемо пишатися! Він для нас – справжній Герой, вірний патріот для своєї родини та своєї країни. Наш нескорений воїн. Єдиний син у матері, неперевершений чоловік і батько», – розповіла Віра Бабич.

Після обміну тілами в червні 2023 року офіцера поховали на Алеї Слави цвинтаря біля міста Буринь на Сумщині.

Не дочекалися свого Героя мама, дружина та син.

***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героя спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив український Маріуполь.