Молодший сержант Олександр Алімов, позивний Алі, загинув 5 грудня 2022 року в бою з окупантами поблизу села Діброва на Луганщині. Захиснику було 38 років.

Олександр родом зі Львова. Навчався у Львівській лінгвістичній гімназії. Згодом вступив до Національного університету «Львівська політехніка», де здобув фах інженера-механіка. Працював програмістом у компанії «ЕПАМ». Любив вчитися новому, читати історичні та художні книги. Його захопленням були гори. Займався різними видами спорту: сквош, баскетбол, футбол, біг дистанцій, велоподорожі. Об'їздив багато країн.

З початком повномасштабного російського вторгнення добровольцем вступив до лав Збройних сил України. Воював у складі 215-го окремого батальйону 125-ї бригади ТРО. Був головним сержантом взводу.

«Його віра та щирість були непохитними. Без вагань і страху він добровільно в лютому 2022 року вступив до лав 125-ої бригади ТрО Львова. До війська пішов із наміром зробити все можливе для нашої перемоги, тому прийняв рішення перевестися до іншої частини, яка потім вирушила в гарячі точки на Схід. Яке життя ми мали до війни? Наші стосунки були добрими, щирими, простими, ми багато розмовляли. Думаю, саме розмови зробили нас найріднішими людьми у світі. Ми об'їздили багато країн. Мріяли про власний дім, дітей і старість з коктейлями на березі моря. З ним не було страшно. Ніколи. Навіть у наші важкі моменти я знала, що він буде завжди поруч. Про таких людей жартують «partner in crime»! Мала за щастя побачитися з ним під час його відпустки. Питала, чи не хоче повернутися назад в частину у Львів і тут бути корисним. «Якщо я зараз не повернуся до хлопців на нуль, то чиясь дружина не побачить чоловіка, а ти ж хотіла мене побачити», – сказав Саша, і я не продовжувала. 5 грудня 2022 року він очолив групу швидкого реагування, йшов на позиції, щоб допомогти своїм побратимам вийти живими з бою. Хлопців врятував, а сам не повернувся. Великий біль у тому, що ми шукали його тіло ще 10 днів. 10 днів пекла, розпачу, але й надії, а може живий? Найдивніша молитва, яку я коли-небудь промовляла до Бога: «допоможи знайти тіло». Я молилася крізь сльози, та все ж була надія. Яка потім розвіялася, на жаль. Мій чоловік – моя душа, моє серце і мій рідний дім. Я чекаю зустрічі, коли на це буде час та місце», – розповіла дружина воїна Ірина.

Поховали Олександра на Личаківському цвинтарі у рідному Львові.

Вдома на нього чекали дружина, батько і брат.