Старший солдат Павло Рожик, позивний Зять, поліг 22 серпня 2023 року в районі села Козачі Лагері на Херсонщині. Під час виконання бойового завдання отримав смертельні поранення внаслідок ворожого артилерійського обстрілу. Воїну було 26 років.

Павло Леонідович народився в селі Кам’янка Хмельницької області. Навчався у Кам’янській та Турчинецькій школах. Потім – у Хмельницькому національному університеті. Захоплювався активними видами спорту, особливо футболом, любив подорожувати та мав великі плани на майбутнє.

У травні 2017 року Павло був призваний на строкову військову службу, через три місяці підписав контракт із в/ч 3053 Національної гвардії України у місті Хмельницькому. За тиждень до початку повномасштабного вторгнення звільнився з НГУ.

Однак 24 лютого 2022 року повернувся до війська. Чоловік добровільно приєднався до 86-го окремого батальйону 106-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Воював на посаді старшого стрільця. Протягом служби боєць неодноразово був нагороджений грамотами та відзнаками за зразкове виконання військового обов’язку, підтримання статутного порядку та військової дисципліни.

«Мій чоловік був найсвітлішою і найкращою людиною з усіх, кого я знала, не просто другою половинкою, а й найкращим другом, що зараз є великою рідкістю. Завжди був усміхнений, усім приходив на допомогу, жертвуючи собою. Такої щирої усмішки і таких щирих очей не зустрічала ще ніколи. Щодня мені нагадував, який він щасливий поруч зі мною, а я у відповідь казала, що пишаюсь бути його дружиною. За день до своєї загибелі він написав мені слова, які щохвилини лунають в моїй голові: «Кохаю тебе як на небі, так і на землі», вони стали ніби пророчі. Кохала, кохаю і кохатиму вічно…» – поділилася Христина Рожик.

«Ми з ним пройшли і Крим, і Рим, і мідні труби, як то кажуть. Ця людина стала для мене напевно ріднішою, ніж моя сім’я. Ми з ним пройшли дуже багато різних боїв, починаючи від Донецької області та закінчуючи Херсонською, де він загинув», – розповів побратим загиблого.

«З ним можна було завжди погнати як ніколи. Ніколи не забуду його жарти і приколи. Він завжди був на позитиві, проте з ним можна було поговорити й про серйозні речі. Навіть у важких критичних ситуаціях, коли нас нещадно крили, він зберігав спокій і позитив. Не забуду, як ми дуркували під звуки «приходів» в Слов’янську. Досі не віриться, що його немає», – зазначив інший побратим.

«Він був світлою та веселою людиною, душею компанії та підтримував, незважаючи на будь-яку складну ситуацію. Я думаю, що і зараз він там так само посміхається, не хоче, щоб ми плакали та тужили за ним, проте це буде важко», – додав побратим Олександр.

Посмертно захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Також йому присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади».

Поховали Павла на Алеї Слави в селі Олешин Хмельницької області, де він жив із сім’єю.

Не дочекалися Героя батьки, дружина і двоє братів.