44-річний сержант Руслан Прокопенко, позивний Лимон, загинув 29 жовтня 2022 року біля села Павлівка на Донеччині. Під час виконання бойового завдання він залишився прикривати відступ побратимів та отримав смертельні поранення внаслідок ворожого обстрілу. Боєць врятував товаришів, адже завжди казав: «Я за своїх побратимів готовий життя віддати, а вони – за моє».

Руслан народився і жив у Сумах. Навчався в школі №7. Потім здобув фах столяра-паркетника у Сумському професійно-технічному училищі №12. Близько 10 років працював у ПАТ «Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання».

У 2015-му чоловік пішов добровольцем на війну. 8 років воював в АТО/ООС у складі ЗСУ. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Був командиром відділення-командиром бойової машини піхоти. І хоча Руслан втомився за всі роки на війні, проте продовжував укладати нові контракти на службу та повертався на передову. Казав: «Я вмію тільки воювати». Руслан був мужнім і сміливим. Командири та побратими поважали його за професіоналізм.

Повномасштабне вторгнення боєць разом із побратимами зустрів у повній готовності. З перших днів його бригада продовжувала боронити Україну від російських окупантів. Руслан брав участь у боях за Київщину, Сумщину, Харківщину та Донеччину.

22 жовтня 2022 року він поїхав нульові позиції, а через тиждень загинув. Майже 8 місяців вважався безвісти зниклим, однак експертиза ДНК підтвердила найгірше.

«Руслан – це людина з великої літери. Як чоловік – добрий, люблячий, щедрий, турботливий, відповідальний, веселий, життєрадісний, завжди підтримував, він був опорою в усьому, за ним як за кам'яною стіною. У грудні 2022-го ми з Русланом планували розписатися, йому мали дати відпустку, але, на превеликий жаль, цього так і не сталося. Коли нам принесли сповіщення, що Руслан безвісти зник, ми до останнього молилися, щоб він був живий або у полоні, але дива не сталося... Це моя найболючіша втрата, з якою досі не можу змиритися. Частинка мене пішла разом з ним, дуже його не вистачає», – розповіла кохана загиблого Вікторія.

«Як батько він був для мене насамперед мудрим порадником, оскільки мав великий багаж знань і з радістю ділився своїм досвідом зі мною. Був доволі суворим, але завжди був прямолінійним і казав так, як є, тому завдяки йому я могла раціонально оцінити ситуацію і зробити висновки. Він рідко показував емоції, і навчив мене в будь-якій ситуації залишатися при холодному розумі і діяти розсудливо», – додала донька воїна.

В останній шлях Руслана провели 23 червня 2023 року. Поховали воїна з усіма військовими почестями на Алеї Слави Баранівського кладовища у рідному місті.

У Руслана залишилася мама, сестра, донька, цивільна дружина, рідні, друзі та побратими.