Лейтенант медичної служби Тарас Харук, позивний Айзек, загинув 30 серпня 2022 року під час обстрілу Харкова. Вранці офіцер повіз бійців у госпіталь на обстеження. Вийшовши зі шпиталю, він зайшов у сусіднє кафе разом із медсестрою за кавою. Там їх накрив артобстріл. Тарас загинув одразу. До його 27-го дня народження залишився лише тиждень.

Тарас народився у місті Нововолинськ Волинської області. Закінчив Львівський медичний університет Данила Галицького та Українську військово-медичну академію. Здобув фах лікаря загальної практики, хоча дуже мріяв в майбутньому стати військовим хірургом, тому постійно бігав до Госпітальєрів, коли опинився на фронті.

Любов до медицини Тарас міг порівняти лише з його любов'ю до музики. Він грав на гітарі та обожнював старі рок-гурти: Metallica, Megadeth, Judas Priest, Motörhead, Black Sabbath та Pink Floyd.. А ще він завжди хотів побудувати власну майстерню гітар, де хотів відтворити саморобну гітару Едді Ван Хелена.

Тарас любив подорожі Україною, особливо, коли кермував. З ним авто перетворювалося на найбезпечніше місце на землі. Настільки ідеально він водив машини. Його найбільшим бажанням було побачити найкрасивішу трасу за версією Top Gear – Trans Fagaras в Румунії. Він любив молочну кашу, торт Наполеон, лабрадорів та міцну каву. А ще – кататися на велосипедах і гуляти териконами в його місті чи досліджувати доти.

«Це була найрозумніша та найдобріша людина, яку я знала. Не через те, що його більше нема, а тому, що він дійсно був саме таким. Він знав усе про історію, ненавидів совок, обожнював документальні фільми про Першу світову. Розбирався у техніці, вмів зробити все своїми руками. Завжди допомагав батькам та дідусеві з бабусею. Не вмів сердитися та ніколи не ображав близьких. Якось він приходив до моєї сусідки по кімнаті, щоб робити їй уколи, а мені завжди лікував всі мої хвороби. Бо він був тією людиною, якій ти довіряєш. Ти знаєш, що ти у надійних руках», – так описує хлопця його кохана дівчина Жанна.

Повномасштабна війна застала Тараса у Києві, де він жив з коханою та ще довчався у військовій академії. Однак усіх студентів терміново випустили і хлопець пішов рятувати життя на фронт. Приєднався до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа. Був ординатором лікувального відділення медичної роти та робив те, що любив і умів найкраще – рятував.

«Ми разом з 19 років. Але він все вагався з заручинами. Хотів, щоб було дуже гарно. З оркестром і щоб він обов'язково був у парадній формі... Обручку я знайшла через 1,5 місяці після його смерті. Я вже зневірилася її побачити та не вірила в те, чи він десь є і чує мене. Але я попросила його біля могили повернути мені каблучку і він це зробив, навіть на небі. Я знайшла її в кишенці його улюбленого рюкзака. Вона була надзвичайно красива, але маленька мені. В цьому був весь Тарас. Вся його чарівність і особливість. Перший подарунок, який він мені подарував, була сорочка, яка мені трішки тисла. І його останній подарунок теж був трішки маленький. Для мене це символічно. Бо він завжди вважав мене маленькою дівчинкою, меншою, ніж я є. А я могла на нього покластися, бо знала, що він ніколи не підведе. Я ніколи не казала йому про те, що він був єдиною людиною у цілому світі, від якої я хотіла мати б дітей. Ці діти були б найчудовіші і найдобріші малюки. Бо в такого батька не могло б бути інакше. Я знаю, що він був би найкращим татом у світі», – розповіла Жанна.

Посмертно лейтенант Харук нагороджений почесним нагрудним знаком «Хрест хоробрих».

Поховали офіцера у рідному місті.

У Тараса залишилися батьки, молодша сестра і наречена.