Життя Віталія Ременця відібрав російський обстріл безпілотниками Тернополя 2 грудня 2024 року.

«Коли почалась повітряна тривога, Віталій відправив нас із молодшою донькою у коридор, сам залишався у кімнаті. Туди й припав удар. Я підбігла до чоловіка, але він уже не був з нами… Я сказала донечці, що татка вже немає, одягла на неї чоловікову куртку і почала вибиратись із квартири. Все спалахнуло…», – пригадала дружина Іванна.

Віталієві було 45 років. Народився у селі Нирків на Тернопільщині. У Тернопільському національному політехнічному університеті отримав фах інженера-механіка. Працював менеджером, директором філії державної лотереї «Молодьспортлото». Був оптимістом, мав гарне почуття гумору. Шанував батьків. Обожнював свою сім'ю та домашній затишок.

Коли почалася повномасштабна війна, пішов добровольцем у військкомат, та через проблеми зі здоров’ям не потрапив до ЗСУ.

«Чоловік не любив гомінких компаній, любив бути вдома зі мною та доньками. Спільні сніданки, обіди вечері… Був усміхнений, ніколи не сердився, все переводив на жарт. Вів активний спосіб життя, ходив до спортзали, не мав шкідливих звичок. Обожнював роботу в селі, все вмів і все робив, мав золоті руки. Займався сумісництвом: кущі, дерева, любив цю справу. Ми все робили разом – чи то робота на городі або в садку, чи то закрутки на зиму, чи прогулянки лісом, чи відпочинок на природі. Ми любили затишок у власному домі і дуже любили одне одного та своїх донечок. Я була з ним дуже щаслива... Віталій написав мені пісню про наше життя, він гарно грав на гітарі», – розповіла дружина.

Поховали Віталія у селі Нирків. У нього залишилися дружина Іванна, дві доньки Аліна й Вероніка, яким було 20 і 11 років, коли тато загинув.