Солдат Владислав Шмалій, позивний Боксьор, поліг 2 березня 2023 року в бою за місто Бахмут на Донеччині в результаті ворожого артилерійського обстрілу. Захиснику було 26 років.

Владислав Олексійович народився і жив у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Навчався в місцевій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 114. Був дуже здібною дитиною, брав активну участь у шкільному житті, був добрим, відважним, сміливим, завжди допомагав усім, хто цього потребував. У 2011 році вступив до Автотранспортного коледжу Державного вищого навчального закладу «Криворізький національний університет». Навчався за спеціальністю «Організація перевезень і управління на автомобільному транспорті» та здобув кваліфікацію техніка-технолога (механіка). З листопада 2015-го працював у ТОВ «ПРОМСПЕЦБУД». Спочатку був слюсарем черговим по ремонту обладнання, а згодом – механіком. У 2017 році продовжив навчання у Криворізькому національному університеті.

У вільний час займався спортом, перевагу надав боксу, тренував дітей. І тому під час служби отримав свій позивний. Також захоплювався поезією, складав вірші, писав і читав реп. Любив жартувати, завжди був усміхненим.

Із початком широкомасштабного вторгнення Владислав допомагав хлопцям із тероборони А в серпні 2022-го вступив до лав ЗСУ. У вересні поїхав на навчання до Британії, після цього був направлений на службу до 77-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ, де був командиром відділення. У січні 2023-го вирушив на фронт. Воював у Соледарі. З лютого перебував на Бахмутському напрямку із пораненням, що не загоїлося. Хоча ще можна було лікуватися далі, він казав: «Я маю бути там, зі своїми хлопцями, а не вдома».

За свою службу воїн був нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ Сталевий хрест» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

«Щирий і відданий присязі захищати свободу та незалежність України, Владислав до останнього робив все можливе, щоб повернути мир і спокій у рідну країну. Всім серцем любив життя, цінував час, проведений з близькими та друзями. Мріяв про сім’ю, дітей, планував одружитися, але, на жаль, клята війна не дала здійснитися його мріям. Вічно пам'ятатиму сина, його посмішку, його жарти, яких так не вистачає. Він завжди буде зі мною, доки б'ється моє серце», – розповіла його мама Євгенія Петрівна.

Поховали Героя на Алеї Слави кладовища Широка Дача в Кривому Розі. Його також нагородили нагрудним знаком «За заслуги перед містом» ІІІ ступеня.

У Владислава залишилися мама Євгенія Петрівна, батько Сергій Олександрович (який на той час служив у лавах НГУ та разом із сином захищав Україну, тримав оборону Бахмута, де отримав тяжке поранення, що призвело до інвалідності), молодший брат Станіслав.