41-річний молодший сержант Володимир Крупа, позивний Вамп, загинув 12 лютого 2024 року поблизу села Степове Покровського району Донеччини. Коли бійці відходили від позиції, поранило його побратима. Вамп викликав евакуацію і надавав допомогу пораненому. Але ворожий дрон скинув на них снаряд. Володимир закрив собою товариша та врятував йому життя ціною власного.

Чоловік був родом з міста Києва. Там закінчив школу №20 та Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» за спеціальністю «Соціальна робота». Працював у різних сферах діяльності: продавав велосипеди й автомобілі, був водієм, мав власний бізнес (кіоски, кафе), працював на СТО сам на себе. Любив туризм та наметні табори. Обожнював подорожувати, грати на гітарі, писати вірші. До повномасштабного вторгнення працював за кордоном. Розвозив на фурі товар по Європі. І дуже захоплювався роботою, оскільки багато цікавого побачив.

Але вже від 24 лютого 2022 року Володимир добровольцем став на захист рідної столиці. Спочатку був у 129-му батальйоні 112-ї окремої бригади ТРО ЗСУ. Через 5 місяців перевівся до 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». Служив у роті розвідки, був командиром відділення.

«Мій коханий чоловік був позитивом, душею компанії, прикладом для інших. Ніколи не боявся труднощів, завжди казав, що все можна вирішити. Багато чого в житті побачив, бо життя було важке та не солодке. З дитинства сирота, багато часу провів на вулиці. Подорослішавши, був волонтером у гуртку для дітей-інвалідів, працював у соціальній службі, займався туризмом. Був керівником скаутської організації «Червоні Вітрила», вожатим в дитячому таборі «Літограй» в Криму. Завжди залишався порядною, ввічливою людиною. Був дуже турботливим до мене. Перед виїздом на бойові скидав мені наше фото в бронежилеті й казав: «У кожного в броні своя ікона, моя – ти». Бувши на позиції, через рацію передавав побратимам, ті передали командиру, і вже потім передали мені, як сильно він мене кохає. Збирав квіти власноруч і відправляв Новою поштою (я дуже любила квіти, назбирані ним). У відпустці готував тільки мій коханий, він просто отримував задоволення від цієї справи. І готував дуже смачно. А мені казав, щоб не втручалася, тож я сиділа та милувалася ним. А зранку він обожнював заварену мною запашну каву в мідній турці та улюблені гарячі млинці або панкейки. Коли приходив час їхати знову в пекло, писав романтичні записки та вірші, які теж сам складав і прикріплював на холодильник. Ми мали обвінчатися ось після Великодня, вже домовилися, але… Наші спільні тату під серцем завжди будуть нагадувати про наше шалене кохання. Ми мріяли стати батьками, навіть імена обрали, і ось очікуємо на поповнення. Наша дитина обовʼязково буде знати, що наш тато – герой, справжній воїн. Я дякую йому і пишаюся тим, що він обрав мене бути його дружиною. Я досі зранку заварюю каву на двох… На жаль, я втратила більше, ніж чоловіка…» – поділилася Лейла Крупа.

Поховали Володимира на Алеї Героїв Лісового кладовища Києва.

У нього залишилася вагітна дружина і донька від першого шлюбу.