Молодший сержант Ярослав Христюк на псевдо Христос поліг 17 березня 2022 року в Маріуполі. Під час вуличних боїв, рятуючи пораненого побратима, отримав два кульові поранення в груди й одне в шию. Захиснику назавжди 26 років.

Ярослав народився у Вінниці, жив у селищі Браїлів Жмеринського району. У 2014-му пішов на військову службу в Одесі, а потім перевівся в Миколаїв – у 36-ту окрему бригаду морської піхоти. Починав із кулеметника, згодом був призначений командиром відділення. Під час АТО захищав різні населені пункти Донеччини. Маріуполь боронив 2018 року й під час повномасштабного вторгнення.

«Син з дитинства хотів бути військовим. Коли підписав контракт, сказав: «Мамуль, я маю захищати нашу країну. Обіцяю, ти будеш пишатися мною!». Коли почалася велика війна, ми з ним лише переписувалися. Коротко. 28 лютого написала: «Сину, як ти? Синулька, я тебе дуже люблю». Ярослав відповів: «Усе добре. Я вас також дуже люблю». І більше зв’язку не було. Син про таке завжди казав: «Відсутність новин – це хороші новини. Бо як щось станеться, до тебе прийдуть і скажуть». Так сталося 22 березня о пів на дев’яту вечора. Я була в теплиці, сусідка подзвонила, що до мене прийшли. Я пішла відкривати хвіртку, ноги не слухалися. Бо там стояло багато військових, мер і селищний голова. Мені зачитали похоронку… Ніколи не думала, що Ярослав загине. Допускала поранення, бо мав їх аж три. Осколки були навіть в очах. Якось металошукачем провів із ніг до голови. Металошукач не замовкав. Син казав: «Дивися мамо, де треба шукати метал». Мені розповіли, що Ярослав загинув, рятуючи побратима. Попри те, що вже мав у грудях дві кулі, тримаючи руками, побіг далі. Сказали, що сина поховано під березою, на якій залишили його ініціали», – розповіла мама Юлія Христюк.

Побратими згадують, що Ярослав завжди був серед перших. Пробирався на «Азовсталь» з цигарками, знаходив машину, коли вже не було техніки. Був справедливим, дисциплінованим, мужнім, добрим.

«Ми з ним могли про все поговорити. Мріяв про мирне життя. Казав: «Мамуль, от у вас хоч діти є, а ми не знаємо, чи будуть у нас». Був для мене, свого молодшого брата і двох сестер, як стіна. Тепер підтримує нас у снах... А своєму побратиму, якого врятував, уві сні сказав: « Мішань, не переживай. Ми всі тут живі. Ми тримаємося тут, а ви тримайтеся там», – додала мама.

Серед речей сина вона знайшла його щоденник, де Ярослав пише: «Ви знаєте, як боляче мені дивитися, як гине наша Україна. Як гинуть хлопці молоді. За що, я так і не розумію. Як боляче мені дивитися в очі дітям, чиї батьки, брати не повернуться додому. Як боляче мені прощатися з побратимом, і він загинув не один. За нашу вільну Україну».

Воїн отримав низку нагород: «За участь в антитерористичній операції», «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, почесний знак «Маріуполь. Відстояли. Перемогли», хрест «За Заслуги», «Учасник АТО», «Учасник бойових дій», «За висадку десанту», «За далекий похід», «Батальйон морської піхоти 36 ОБрМП 014», Хрестом бойового братерства, медаллю «Захиснику Вітчизни», орденом «За мужність» ІІІ та ІІ ступеня. Посмертно – орденом «За мужність» І ступеня.

У захисника залишилися мати, молодший брат і дві сестри.

***
Платформа пам'яті Меморіал вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників і захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.