Життя Єгора Антіпова відібрав російський обстріл Глухова на Сумщині 27 липня 2024 року. Коли ворог запустив снаряди по місту, юнак був у дворі п’ятиповерхівки, де мешкав...

«Я була на роботі і ніби відчула, що щось сталося. Почала телефонувати сину, але слухавку взяв не Єгор, а військовий на імʼя Євген. Він знайшов сина. Прибігла туди, ми з Євгеном відвезли Єгорка на таксі до лікарні. Син був непритомний, але дихав. Уламок від снаряда перебив артерію… У лікарні син помер. Євген був із нашою родиною постійно… Усе, що стосувалось поховання, взяв на себе, зараз – він наш друг», – розповіла мама Альона.

Єгорові було 14 років, 11 серпня 2024-го мало б виповнитися 15-ть. Народився у Глухові. Зростав у люблячій родині. Навчався у Глухівській загальноосвітній школі №6. Любив фізику і трудове навчання. Цікавився комп'ютерами, мріяв вивчати ІТ-технології. Хотів записатися на армрестлінг. Мав багато друзів. Вони пригадують його позитивним і добрим.

«Це була дитина від Бога, ніколи не грубіянив. У нас багато літніх сусідів, син завжди їх підтримував – то сумку піднесе, то допоможе піднятись до квартири. Коли повітряні тривоги – завжди всіх стареньких просив спуститись в укриття, допомагав туди дістатись. Серед дівчат товаришував із однокласницею Олександрою, вони завжди були разом. Олександра з нами підтримує зв'язок, телефонує, приходить… Єгор із однокласниками та класним керівником допомагали Збройним Силам України – заливали окопні свічки, ходили до волонтерів, допомагали пакувати і збирати все для наших воїнів. Син був найкращим для нас, для друзів, для наших сусідів… Біль, який не вщухає», – розповіла мама Альона.

«Це був світлий, чуйний, вихований хлопець. Він нас – свою бабусю, сестричку і мене, сусідку – оберігав та виводив в укриття… А себе не вберіг…», – написала Ніна Федоряко-Кравченко.

У Єгора залишилися мама Альона, тато Віталій, молодша сестра Анна, бабуся Віра, рідні і друзі.