43-річний сержант Євген Ткаченко, позивний Майорчик, був закатований окупантами 14 лютого 2024 року в тюрмі російського міста Володимир. У полон захисника захопили в квітні 2022 року на заводі Ілліча в Маріуполі Донецької області.

Євген народився у Миколаєві. Закінчив там школу №7. Опісля вступив у Донецьке училище міліції. Працював в Інгульському райвідділі Миколаєва і ДАІ Одеси. Дослужився до майора міліції.

«У Жені з дитинства була мрія, бути, як тато, міліціонером. Віддав службі 11 років. Завдяки його професії ми знайшли одне одного. 3 грудня 2000 року мене пограбували. В сумочці був паспорт і мій перший мобільний. Я звернулася в міліцію. Женя вів мою справу. В перший день зізнався, що я йому подобаюся. Пригостив тортом. Дивився на мене великими голубими очима. Харизматичний, з наполегливим характером. Впродовж місяця приходив до нас додому, нібито по справі. Казав: «Я тебе не відпущу, ти будеш моя». Невдовзі стали жити разом. Народився перший син. Через 13 – другий. Після народження другого Женя наполіг, щоб ми розписалися. На розпис поїхали з дітьми», – розповіла дружина Тетяна.

У 2016 році Євген написав рапорт. І відразу підписав контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Спочатку був інструктором, згодом – командиром розвідки. Воював на Донецькому напрямку. Захоплювався рибалкою. Любив тварин. Із Донеччини якось привіз тримісячне чорно-біле кошеня. У бліндажі від котів врятував мишеня. Зігрів у долонях і випустив у полі.

«Коли чоловік ішов на війну, я просила: «У нас же мала дитина…». А він: «Хто буде воювати, як не я. У мене все вийде». І щоразу продовжував контракт. А мені вже казав опісля підписання. Він був великим патріотом нашої країни. Востаннє з ним говорили на початку квітня 2022 року. Я була з дітьми в Польщі. Женя на відео був змарнілий, з мішками під очима. Дуже багато загиблих і поранених. В них не було ні їсти, ні пити. Пили розтоплений сніг або дощову воду. Згодом він зізнався своєму батькові, що вони в оточенні, він контужений. 12 квітня їх взяли в полон. У групі родин 36-ої бригади виставили закривавлений список полонених. Серед них був і Женя. Через певний час я побачила російське відео з чоловіком. Він був змучений, говорив завчений текст. Згодом стало відомо, що його переправили у Ставрополь. А 16 квітня 2024 року, десь о 5 вечора, мені повідомили, що його тіло – у морзі в Полтаві. Поїхала я і батько Жені. Я впізнала чоловіка лише по татуюваннях. Він схуд із понад 90 кілограм десь до 30. Росіяни у висновку написали, що помер від «ішемічної хвороби серця та асфіксії». Хоч серце було абсолютно здорове», – сказала Тетяна.

Поховали захисника 3 травня 2024 року в селі Зелене на Миколаївщині. А 19 серпня дружина отримала від нього лист. Писав ще перед новорічними святами 2023 року. Що живий, надіється, що скоро буде дома.

«До повномасштабного вторгнення Женя мріяв про приватний будинок, бо живемо в квартирі, про відпочинок в Європі. Про донечку. Через те, що синів народжувала важко, домовилися удочерити з дитбудинку маленьку біляву дівчинку. Планували це зробити весною 2022 року, коли Женя приїхав би у відпустку. А Новий рік, казав, обов’язково відсвяткуємо сім’єю в Буковелі», – поділилася Тетяна.

У воїна залишилися дружина, двоє синів та батьки.