Щонайменше 430 українських дітей загинули через російську агресію. Такими є офіційні дані на ранок 27 жовтня. Утім це число не є остаточним, адже Росія продовжує атакувати мирних жителів, а процес ідентифікації жертв її агресії триває. У цьому тексті ми розкажемо історії шести українських дітей, чиє життя відібрала російська армія.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для Радіо Свобода. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Микита, 9 років. Мріяв про телескоп, щоб дивитись на Місяць
Страх, подив та радість – так описує свої відчуття Артем Левченко, коли вперше взяв на руки новонародженого сина. Чоловік добре пам’ятає ці перші миті у статусі «батько». Каже: син був дуже довгожданою дитиною.
Микита Левченко в ранньому дитинстві. Архів родини
Дивлячись на хлопчика, тато з мамою ще не знали, як назвати малюка. Ім’я «прилипло» до нього завдяки прабабусі. «Зателефонувала моя бабуся спитати, як почувається малюк і каже: «Як там мій Микитка?». Ми: «Який Микитка?». А бабуся: «Правнучок мій», – пригадує Артем.
Батьки облаштовували дім, за можливістю їздили відпочивати. На комп’ютері зберігали всі-всі світлини малюка, сортуючи по теках: «Листопад 2012», «Грудень 2012» і так далі.
«Микита ріс дуже слухняним, не було таких ситуацій, щоб я підвищував на нього голос. Усі питання ми вирішували, проговорюючи їх», – каже Артем.
Микита Левченко з татом, архів родини
Рідних вражала логіка Микити, який змалку сам здогадувався, як правильно зробити у тій чи іншій ситуації.
«Був маленький, а логіка працювала як у дорослого чоловіка, – каже дідусь хлопчика Анатолій Левченко. – Також Микита не любив несправедливість. Якщо когось ображали чи дражнили, завжди заступався».
Хлопець зростав і щоразу більше зближувався з татом. Друг родини Дмитро Осика розповідає, що між Артемом та Микитою був особливий зв’язок – вони були справжніми друзями.
«Микита згадується мені дуже спокійним та серйозним, а ще – добрим, тихим, розумним. Було помітно, як сильно його любив Артем. Так класно вони проводили час: і на море їздили, і на екскурсії, і на риболовлю», – говорить Дмитро Осика.
Микита на риболовлі. Архів родини
Риболовлю Микита полюбив змалку. Коли мав лише три роки, то вже брався потримати стару бамбукову вудочку. Це стало одним із перших захоплень хлопчика. А з часом їхня кількість лише збільшувалась: байдарки, верхова їзда, гончарне мистецтво, волейбол, плавання і кулінарія.
«Я сам люблю готувати, і навчав цьому Микиту, – каже Артем Левченко. – Він чудово смажив шашлики. Казав мені: «Татку, м’ясо порубай, мені ще треба помідорчики, кінзу, і я далі сам все замариную та посмажу за своїм рецептом».
Артем працював у будівельній сфері, часто приводив сина на роботу. Микита любив носити молоток, дощечки, цвяхи. А одного разу сказав: «Хочу бути, як ти – будівельником. Будувати ресторани та інші споруди». Тоді Артем, сміючись, відповів синові: «Коли тато стане мільйонером, будеш татовим заступником».
Микита Левченко любив кулінарити, архів родини
Після розлучення із мамою Микити Артем став, як він сам каже – «татком вихідного дня». Сина забирав до себе по п’ятницях увечері.
«А по суботах у нас був такий розклад: встаємо, вмиваємось, робимо зарядку, снідаємо, потім – уроки, а вже опісля – займаємось, чим хочеться. Пам’ятаю, прокидаюсь якоїсь суботи, десь о 9.30, і до сина: «Нумо, все робити?». А він мені: «Я вже з усім впорався, до школи теж підготувався». Його не потрібно було змушувати до чогось».
Артем розповідає, що Микита любив порядок, усім цікавився й багато всього вмів. У бабусі та дідуся хлопчик мав свою грядку, де вирощував різні рослини. «Почав із кропу, петрушки, редиски, моркви, а потім пішов вже горох, інші агрокультури, квіти», – каже Артем.
Микита Левченко. Архів родини
Понад рік тому Артем Левченко поїхав жити та працювати у Баку (Азербайджан). Востаннє бачив сина вживу ще у вересні 2021-го. Але майже щодня вони спілкувались один із одним, зідзвонювались.
Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, Артем був готовий забрати до себе сина, але не вийшло цього зробити. Тож вони продовжували спілкуватись онлайн.
8 листопада Микиті мало б виповнитись десять років.
– Микито, у тебе скоро День народження. Що ти хочеш? – питав тато.
– А давай телескоп! Буду дивитись на Місяць, – сказав хлопчик.
***
У ніч на 9 жовтня російська ракета влучила у будинок бабусі та дідуся Микити по лінії матері. Хлопчик теж був там, і в момент удару спав у своєму ліжку. Усі вони загинули. Жертвами тієї атаки стали 13 людей.
Артем про трагедію дізнався о п’ятій ранку, йому зателефонував знайомий. «Я до останнього не вірив, що Микита загинув. Думав, що будинок постраждав на весь… Але потім з місця події мені зателефонував вже мій батько: «Сину, навряд чи когось знайдуть живим, від будинку залишилася одна вирва».
Тіло Микити з-під завалів діставали під наглядом дідуся Анатолія.
Микита Левченко. Архів родини
«Мені все ще не віриться. Моя єдина дитина… Хочеться заснути, прокинутись – а цього ніколи не було», – говорить батько.
9-річного Микиту поховали між дідусем та бабусею, які загинули разом з ним тієї ночі.
Максим, 6 років. Любив математику, колекціонував машинки та захоплювався малюванням
У 30 років жителька Ізюма (Харківська область) Євгенія Дудник вдруге вийшла заміж. Від першого шлюбу підростала донечка, а невдовзі жінка завагітніла вдруге.
«Чоловік Дмитро ще до УЗД придумав ім’я – Максим. Я у нього питала: «А, може, буде дівчина?». Він казав: «Ні». Дмитро був впевнений, що народиться хлопчик», – розповідає Євгенія.
Максим Дудник. Архів родини
21 січня 2016-го народився Максим. Малюк ріс спокійним, розумів батьків та слухався, але довго не розмовляв. Після трьох років хлопчик сказав своє перше слово – «тато».
«Я вийшла з декретної відпустки, коли сину було 10 місяців. Продовжила, як і раніше, працювати медсестрою. З Максимом багато часу проводив саме чоловік, йому дозволяв графік роботи», – говорить Євгенія.
Максим захоплювався моделями іграшкових автомобілів. Мав їх більше сотні. А першу отримав, коли виповнилось два роки. У цієї автівки вмикались фари та двигун, відкривались двері. Іграшка дуже захопила хлопчика.
«Був час, коли ми скуповували спецтранпспорт: пожежні авто, швидкі, інші службові машинки. А в якийсь період Максим обирав тільки сині автівки, потім йому захотілось мати сміттєвоз, який ми дуже довго шукали. Машинки були його великим захопленням», – пригадує мама.
Хлопчик також дуже любив малювати фарбами. Йому особливо подобався процес змішування їх у палітрі чи склянці з водою. Максим любив спостерігати, як змінюється колір при додаванні різних відтінків.
Максим з мамою, архів родини
Євгенія каже: її часто переслідувало відчуття страху за сина. Тривожили думки, що з ним щось станеться. А от зі старшою донькою Лерою такого не було.
«Можливо, це було пов’язано з тим, що у три роки Максим почав часто хворіти на ГРВІ. Якраз тоді почалась пандемія ковіду. Одного разу ми потрапили у лікарню, бо дитина погано дихала. Лікарка припустила, що у хлопчика може бути підозра на бронхіальну астму».
Максим Дудник. Архів родини
Попри всі страхи та часті хвороби, Євгенія віддала сина до садочка. Вихователька Наталія Пархоменко розповідає, що Максим був сором’язливим хлопчиком.
«Дуже полюбляв обійми або посидіти на руках. Він про це не говорив. Але якщо в нього виникало таке бажання – просто дивився на мене своїми великими блакитними очима, і ми собі могли посидіти разом деякий час», – говорить вихователька.
Максим був життєрадісним, любив математику, охоче знайомився з буквами та швидко їх запам'ятовував. Однолітки, кажуть у дитсадку, любили хлопчика. Жодних сварок між малюками не було.
«Коли Максим хворів, діти сумували за ним, питали, коли вже прийде до садочку?», – згадує вихователька.
Максим Дудник. Архів родини
Проблеми із диханням у Максима виникали дедалі частіше. У 5 років хлопчик пройшов
низку обстежень. Діагноз «бронхіальна астма» був під знаком питання. Щоби підтвердити його, в лютому 2022-го дитина мала лягти у лікарню для додаткових обстежень. Однак у родині не встигли з цим: спочатку хлопчик вкотре захворів, а потім – почалось повномасштабне вторгнення Росії.
Після 24-го лютого Дудники переховувались у рідних, які мали укриття. Діти, каже Євгенія, багато не запитували – якщо було потрібно, мовчки хутко одягались та спускались у підвал.
Ізюм сильно обстрілювали, але сирени в місті не працювали, пригадує жінка. У родині орієнтувались на звуки вильоту літаків або вже самі вибухи. В березні з міркувань безпеки сім’я перебралась до рідних чоловіка Євгенії – загалом там зібрались 15 дорослих та п’ятеро дітей. Від обстрілів росіян ховались у підвалі.
Та виявилось, у цьому районі неподалік стояла російська техніка. «Кожен день ми чули «прильоти». Я благала чоловіка, щоби він нас вивіз, але Дмитро не хотів залишати маму, яка відмовлялася покидати місто», – говорить Євгенія.
Максим Дудник із мамою Євгенією. Архів родини
22 березня під час російського авіанальоту на Ізюм Євгенія з родиною та інші мешканці приватного будинку спустились у підвал. Просиділи там близько півтори години. У сховищі було вогко та холодно, і коли обстріли стихли – люди вийшли трохи погрітись надвір.
Чоловік Дмитро із родичем поїхав по хліб. Євгенія з дітьми залишилась на подвір’ї. Донька та син були біля входу в будинок, а вона біля воріт – тітка показувала Євгенії тюльпани. Було тихо, співали пташки.
Все сталось раптово. «Таке відчуття, що з землі щось вилізло та гепнуло», – згадує мить вибуху ворожого снаряду жінка. Євгенії заклало вуха, вона нічого не чула. Розвернулась, аби подивитись, як діти. Бачить – донька забігає в дім, а Максим лежить на землі. Жінка не розуміла, чому він не встає, коли навколо така метушня.
Максимка занесли до підвалу. Там Євгенія намагалась реанімувати сина. І в якийсь момент відчула, що її рука, якою підтримувала спину Максима, в крові. Євгенія придивилась і побачила, що його куртка біля шиї порвана, а в самому плечі – отвір від уламка.
Максим Дудник. Архів родини
Травми від уламків отримали кілька мешканців будинку, але загинув лише Максим. 23 березня хлопчика хотіли поховати на кладовищі, але росіяни не дали цього зробити – не пропустили через блокпост. Спершу Максима поховали на городі, а через шість днів уже – на цвинтарі.
***
Нині Євгенія та її старша донька – в Німеччині, вони виїхали з Ізюма ще у квітні. Чоловік Дмитро перебуває в нещодавно деокупованому місті. Попереду в нього – ексгумація тіла сина. Родина досі не знає точної причини його смерті та не має документів, які підтверджують його загибель.
Максим з мамою. Архів родини
Через сім місяців після втрати сина Євгенія часто згадує його вчинки та слова. Каже, Максим ніколи не говорив, ким хоче стати, коли виросте. Це запитання ігнорував, іноді мовчки усміхаючись.
Мама пригадує також, що хлопчик дуже не хотів, аби йому виповнилося шість років. Доходило навіть до сліз.
«Коли йому виповнилось шість, говорив, що йому ще п’ять… А за кілька тижнів до війни Максим мені сказав: «Я так тебе люблю, буду з тобою все життя». Я йому: «Ти ж виростеш, одружишся, у тебе з’являться дітки. Ми не зможемо бути разом завжди». На що він мені відповів: «Ти що, мамо, я не виросту. Я завжди буду маленьким»…», – розповідає Євгенія.
Мама Максима каже, що дуже хоче повернутись в Україну. Але розуміє, що в Ізюмі залишатися уже не зможе. Шукатиме інше місто, де наново будуватиме життя.
Катерина, Олександр, Олена та Людмила. Загинули в одну мить разом з найріднішими
Родина Вікторії Поліваної та Євгена Кісіля жила в Лимані на Донеччині. Пара виховувала чотирьох дітей: 14-річну Катю та 9-річного Сашка – від попередніх стосунків мами й 2-річну Олену та однорічну Людмилу, які народились у стосунках з Євгеном.
Сашко і Катя Поліванові, архів близьких родини
«У них була міцна родина», – згадує Алла Синяк, вихователька Саші Поліванова. Два роки тому хлопчик із сестрою перейшов вчитись до Лиманської спеціальної школи № 34. Там діти залишались із ночівлею, а на вихідних повертались додому.
Діти довго адаптувались до нового закладу: їм важко було залишатись там на кілька днів. Плакали й хотіли додому.
«Вони спершу постійно просили, щоб я подзвонила їхній мамі Вікторії. Спочатку брали у мене телефон, потім мама їм купила свій. Катя і Саша були дуже сімейні, завжди так сильно хотіли додому. Наче не могли набутись разом», – говорить вихователька. Звикли до нової школи Поліванові лише наприкінці навчального року.
Брат із сестрою завжди тримались один одного. 14-річна Катя на кожній перерві питала у виховательки чи класної керівниці: «Я збігаю до Сашка?». Втім і про молодших сестер Олену та Люду Поліванові не забували. «Дають цукерки у столовій, а Саша їх не їсть сам.
«Цю я Люді повезу, а цю – Олі», – згадує Алла Синяк.
Саша та Катя Поліванові, архів близьких родини
Катерина, пригадують у школі, спершу була замкнутою, але потроху розкривалася – спілкувалась з усіма школярами, намагалась добре вчитись.
«У неї була необхідність відчувати себе потрібною, – розповідає вихователька Каті Людмила Колот. – Постійно запитувала, чи не треба мені чимось допомогти. Коли Катю хвалили, вона ще більше розкривалася та тягнулась до кращого навчання. Дівчинка мріяла стати перукаркою. Пам’ятаю, я їй віддала плойку-гофре і вона часто іншим дівчатам робила зачіски і макіяжі».
«Катя була хорошою дівчинкою. Дуже хотіла всім подобатись, забігала іноді до мене побалакати чи на щось поскаржитись», – додає психологиня та педагогиня-організаторка закладу Анна Шульга.
І Катю, і Сашу Поліванових Анна Шульга пригадує дуже відкритими дітьми. Хлопчик, каже, мав творчі задатки: любив співати, швидко вчив вірші, вільно поводився на сцені, не соромився виступати. Анна Шульга згадує, як записували на шкільний конкурс відео, і Саша з усім впорався з першого ж дублю: «Він так легко та артистично все робив».
Сашко брав участь та перемагав у регіональних конкурсах із народного й естрадного співу. «Ми завжди казали, що він – наша зірочка. Говорили, що у майбутньому Сашко стане артистом. А хлопчик відповідав: «Ні, я напевно буду бізнесменом»», – пригадує його вихователька.
«Коли ми з ним вперше зустрілись, він простягнув руку і сказав: «Мене звати Сашко, дуже приємно нарешті з вами познайомитися». Я тоді сказала йому, щоби приходив гратись до моїх синів. Він відповів: «Добре, якщо дозволить мама, обов'язково прийду». Сашко був сором’язливим, лагідним, добрим, слухняним та усміхненим хлопчиком», – розповідає сестра названого батька Сашка Христина.
Саша Поліванов. Фото надала Анна Шульга
Наприкінці кожного тижня Сашу та Катю Поліванових зі спецшколи додому забирала їхня мама Вікторія. «Віта була дуже доброю. Їй усіх було шкода. Недалеко від них жила родина із дітьми. Пам’ятаю, як вона мені дзвонить: «Я малечу переодягла, погодувала, бо зовсім голодні». Своїх четверо дітей, але вона ще встигала про інших подумати», – говорить Алла Синяк.
Вікторія Поліванова з Оленою та Людмилою. Архів родини
Вдома Поліванові піклувались про молодших сестричок. Оленка, як і Сашко, любила співати. А ще танцювала та часто приміряла мамині сукні й взуття на підборах. Люда була ще зовсім крихіткою, тільки-но сказала свої перші слова – «мамо», «тато», «дай».
«27 березня їй виповнився рік… Вона любила яскраві іграшки, гарно розвивалась. Я мала стати для неї хрещеною мамою…», – розповіла тітка Христина.
Після повномасштабного вторгнення Росії у Лимані спершу було відносно спокійно, втім з часом російські обстріли ставали частішими та щільнішими. Велика родина переховувалась від небезпеки в погребі на власному подвір’ї.
Останні розмови із мамою Вікторією переповідає Алла Синяк: «Я телефонувала та говорила: «Віто, виїздіть». «Ну куди ми поїдемо? Тим більше – у нас таке сховище», – говорила вона. – Там їх всіх і накрило…»
24 травня діти разом із мамою, бабусею та дідусем, як звично, були у погребі. Утім дві ворожі ракети влучили просто у їхнє сховище…
«Перші новини були, що дивом вижив хлопчик. Ми думали, що це Саша. Було страшно від того, що він залишиться сам. Бо ж настільки був прив’язаний до мами», – пригадує Алла Синяк.
Пізніше стало відомо, що всі семеро людей, які були в тому підвалі, загинули. Живим залишився лише батько Євген Кісіль – він у той час поїхав, аби зарядити в знайомих телефон.
«Про вбивство родини дізналась із Лиманських груп у соцмережах. По опису зрозуміла, що це сім’я Каті. Але до останнього не вірила… А потім вже побачила могили на кладовищі… Там були прізвища дітей та їхніх батьків», – говорить Людмила Колот.
Євген поховав своїх рідних на стихійному цвинтарі. Чотирьом дітям встановив хрести, дорослі залишились без них – не вистачило на це грошей. Після трагедії Євген прожив ще близько трьох місяців – у вересні він підірвався на російській міні у місцевому лісі…
Comentarios