Олександр Клепіков, позивний Борян, мав 28 років. Родом із Сімферополя, а з 2014 року жив у Миколаєві. Закінчив Чорноморський національний університет імені Петра Могили. За фахом історик. Девіз Олександра: Tavrida Boys No Surrenders! Хлопці Тавриди не здаються! Stay True! Залишайся справжнім! Він любив слухати реп, хіп-хоп, дивитися серіал «Офіс». Обожнював лагман, плов, чай пуер із хурмою. Захоплювався футболом, регбі, бразильським джиу-джитсу та кросфітом. Був суддею змагань зі стрільби з пістолета. Читав книги на військову тематику. У людях цінував чесність і надійність. Мав мрію – відкрити дитячу спортивну школу з регбі.
Олександр загинув 5 квітня 2022 року під час пошуків гелікоптера, що повертався з Маріуполя. Історію підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Усі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті. *** «Хочу подякувати побратимам, які були зі мною. Хочу подякувати тим, хто буде. Знайте, живими ми їм не потрібні… Буде багато втрат, багато вбитих. Буде дуже гірко, адже минулого життя не стало у 2014 році і не буде тепер».
Такий допис Олександр зробив у перший день повномасштабного російського вторгнення.
До свого 29-го дня народження сержант Клепіков не доживе трохи більше місяця. Навесні 2022-го у складі підрозділу Головного управління розвідки Міноборони він двічі прилітатиме у заблокований Маріуполь.
4 квітня напише мамі: «Все добре. Хвилюватися не треба». І ще встигне прочитати: «Цілую тебе, мій рідний. Хай береже вас усіх Господь». А 5 квітня о 05:20 вирушить у свій останній політ.
Потяг «Сімферополь – Київ»
2013-2014 роки. Революція Гідності. У березні 2014-го разом із однодумцями Олександр організовує в Криму український спротив. У Сімферополі бере участь у протестних акціях, сутичках з проросійськими силами. 9 березня після акції біля пам’ятника Шевченку у Севастополі і зіткнень із місцевою «самообороною» його викрадає кримський «Беркут».
«Вони були до цього готові. Вони розуміли, що їх будуть вбивати. Вони не давали захоплювати військові частини. А кізяки з Краснодару їх били. 9 березня у Севастополі був великий проукраїнський мітинг, на який напали росіяни. Поліція наших хлопців заарештувала. Взяли відбитки пальців. І відкритим текстом сказали: «Якщо ви не хочете сісти, виїжджайте». 10 березня син із друзями сіли на потяг «Сімферополь – Київ» і поїхали в нікуди», – розповідає батько Володимир.
Навесні 2014 року Олександр одним із перших долучається до батальйону «Азов». Присягу батьки бачать по телевізору. Син – у балаклаві. Але вони його впізнають.
«Саша завжди був першим. Про присягу нічого не сказав. Про батальйон тоді ще ніхто не чув. І до війни у такому масштабі ми не були готові. Але хлопців уже мали розуміння», – згадує мати Зоя.
«Stay True!» – «Залишайся справжнім!»
Олександр був ультрасом футбольного клубу «Таврія» (Сімферополь). Одним із рушіїв фанатського руху цього найтитулованішого клубу півострова. Авторитетом для інших.
Футболом захоплювався з дитинства. Перефразувавши ім’я та прізвище Фаб’єна Бартеза, улюбленого воротаря Олександра, йому дали прізвисько – Борян.
«Після школи у дворі всі грали у футбол. Влітку Борян – поголений налисо – змагався з однолітками та старшими. Добре грав як воротар. Позивний Борян із тих часів залишився на все життя», – розповідає старший брат Олексій.
«Не знаю, кого ще так любили і поважали в навколофутбольному ком’юніті, як Боряна. За те, що, попри тиск і будучи в проукраїнській меншості в Криму, двіжував та продовжував бути вірним ідеалам. За те, що після виїзду з Криму не став витрачати час, щоб обживатися на новому місці, і вже в травні в складі «Азова» штурмував Маріуполь. За те, що завжди тримав слово. Девіз Боряна: «Stay True». Він ніколи не кидав слів на вітер. Полетівши на заблокований «Азовсталь», чітко усвідомлював рівень ризику. Але не міг по-іншому, тому що не був би собою… Stay true до кінця… В одному з останніх повідомлень, яке я отримав від нього, було написано: «…цього не уникнути, жертви ще будуть. Я ніколи не розраховував дожити до 50 років, і, знаючи, які завдання перед нами ставлять, особливо й не розраховую. Але я не живу, як небіжчик». І в цьому був справжній Борян. Замість купи пафосних фраз – вчинки, які увійдуть в історію нашої країни…» – згадує друг Володимир.
Піски, Новий Світ, Мар’їнка, Широкине, Маріуполь
Восени 2014-го Олександр долучається до 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти 36-ої ОБрМП Військово-морських сил ЗСУ. Служить у розвідувальному взводі. Протягом чотирьох років боронить Україну. Стає заступником командира розвідувального взводу.
«Саша закінчив американську школу зі стрільби, мав сертифікати, був суддею на змаганнях зі стрільби з пістолета. Тренувався, грав у регбі, займався джиу-джитсу, постійно їздив на стрільби, займався кросфітом, бігав. Був у гарній фізичній формі, готував себе до випробувань. Вони всі воювали та знали, що таке Росія, що вони не зупиняться, що вони прийдуть це продовжувати», – згадує мати.
Разом із побратимами Олександр захищав Піски, Новий Світ, Мар’їнку, Широкине, Маріуполь.
«Якось влітку зателефонував із Мар’їнки: «Я стою на даху заводу. Дивлюсь – перед нами поле соняхів. Але всі ці жовті квіти – у чорних смугах», – згадує мати. – Це були «Гради». І на той час для нього це було страшне видовище, адже воєнного досвіду він ще не мав».
Оборона Миколаївщини та Київщини
«Я схиляю коліно перед тими, хто ступив у вогонь війни у 2014 році і не повернувся. Перед тими, про кого не розповідає телевізор чи інтернет. Справжнім чоловікам не потрібна слава, хоча слава – це одна з мотивацій. Справжній чоловік не буде чекати на похвалу. Господь не дає вам систему накопичувальних «хороших балів». Господь дає вам Волю зупинити безкарних мерзот, і я знаю, що Він є і Він направляє нас», – так написав Борян у лютому 2022 року.
«Він був готовий до війни… Востаннє ми бачились 24 лютого», – згадує мати.
Олександр приєднався до Миколаївської ТРО. Брав участь у боях і диверсійних діях.
У березні у складі підрозділу Головного управління розвідки обороняв Київщину.
«Саша говорив: «Якщо ми не будемо себе захищати, вони нас усіх вб’ють. Усіх, хто не згоден, хто висловлює іншу думку», – згадує батько.
Маріуполь
Кінець березня 2022 року. Маріуполь майже місяць в оточенні. Військовим не вистачає озброєння, засобів зв'язку, медикаментів. Немає змоги вивезти поранених, немає підкріплення.
Про спецоперацію ГУР і вертолітну місію до Маріуполя батьки Олександра дізнаються уже тільки після його загибелі.
«Не знали, ані скільки разів він літав, ані коли це було. Єдине – дівчина хлопця, який летів із Сашею та вважається зниклим безвісти, сказала: «Вони були дуже виснажені. Кожен день – операції. Вихідних не було, всі польоти вночі, вони не спали, їм було дуже важко», – згадує мати.
До «Азовсталі», де перебували українські захисники, у складі групи Головного управління розвідки сержант Клепіков прилітає двічі. Оборонцям доставляють зброю, ліки, засоби зв’язку, підкріплення. Назад забирають поранених.
У свій останній рейс Олександр полетів із побратимами, з якими пройшов АТО.
«У ніч на 5 квітня два вертольоти привезли на «Азовсталь» групу хлопців і десь о 5-ій ранку полетіли назад. Перший – повернувся, а ось другий – ні. Чи то він довго стояв під загрузкою, чи то був пробитий бак… Він летів дуже низько, щоби його не виявили. Раптом пілот піднявся на висоту, вийшов на звʼязок з командуванням і сказав: «У мене закінчується паливо. Я сідаю». Далі звʼязок зник. Але на вертольоті стояли трекери. За ними відстежили, де перебуває борт. Він був у сірій зоні в Запорізькій області. Керівництво польотами відправило на допомогу пошуково-рятувальний борт», – говорить мати.
Поблизу селищ Межиріч та Новоселівка Пологівського району Запорізької області росіяни збили обидва гелікоптери. У першому загинули поранені військові з «Азовсталі» та пілоти. У другому вижили і потрапили до полону борттехнік Дмитро Бурлаков і стрілець Іван Гавриленко.
«Нам підтвердили, що один вертоліт збили, але ніхто не знав, скільки там людей вижило. Росіяни взяли в полон Івана Гавриленка і Дмитра Бурлакова. Вони були поранені і в дуже важкому стані. Їх допитували та виклали відео. Їх питали: хто летів? Росіяни написали, що двоє вижили, всі інші загинули. Але для нас це була неперевірена інформація, – говорить мати. – Потім їх намагаються обміняти, але Ваню обміняти не встигли, його закатували».
Братня могила
Через знайомих родині самостійно шукала Олександра. Змогли дізнатися про братню могилу на окупованій території.
«Там був маленький хутір. Нам вдалося знайти людей, які сказали, що там є могила, в якій поховано приблизно 17 тіл. Ми передали координати і ГУР згодом цю інформацію перевірило. Сказали, що там дійсно є щось схоже на могилу, що стоїть хрест. Потім показали вертольоти. Перший був розтрощений повністю, а в тому, в якому летів Саша, відвалився хвіст, він лежав на боці. У мене не було материнського відчуття, що він живий. Я розуміла, якщо поранений Ваня сам пішов, то вони загинули. Саша б ніколи друга не залишив», – згадує мати.
Перемовини з окупантами про ексгумацію тривали з літа 2022-го. Тіла вдалося повернути тільки за рік.
«Із керівництвом Головного управління розвідки ми зустрілися в червні 2022-го. Нам сказали: «Скоріш за все, хлопці загинули». Звісно, батьки з цим не погоджувалися. Та якщо там могила, то цю могилу треба копати, як би там не було. З серпня 2022 року ми постійно говорили: «Давайте, давайте». Коли рідні хлопців із двох збитих вертольотів обʼєдналися в «Сигналі», ми добилися зустрічі в Координаційному штабі з керівництвом ГУР, СБУ, МВС, «Червоного хреста». Ми просили про ексгумацію. Але росіяни процес гальмували, хоча з нашої сторони група вже була готова. І тільки за рік знову була зустріч в Координаційному штабі. У травні 2023 року почалося викопування тіл», – розповідає мати.
Провели ДНК-експертизу. Свідоцтво про смерть сина батьки отримали 12 липня 2023 року.
Прощалися з Боряном 27 липня у Михайлівському Золотоверхому соборі. Поховали захисникам на Лісовому кладовищі у Києві.
«ГУР повністю взяло на себе урочисте поховання. Друзі сина попросили, щоб ми перенесли прощання на тиждень, аби вони могли відпроситися зі служби і приїхати. Людей було дуже багато», – згадує мати.
Пам’ять
Олександр Клепіков, фото з архіву родини
У Миколаєві, в квартирі, де жив Борян, досі зберігаються його речі. Зокрема, книги та регбійки, які він збирав.
На честь Олександра Клепікова там перейменована одна з вулиць.
Друзі та побратими створили петицію про присвоєння сержанту ГУР МО Олександру Клепікову почесного звання Герой України із врученням ордена «Золота зірка» (посмертно). Вона набрала понад 25 тисяч голосів і перебуває на розгляді.
«Завжди буду пишатись тобою, наш Великий Друг, справжній Герой. Мало хто наважився б навіть на один виліт добровольцем, Олександр Клепіков зробив їх три», – написала про воїна подруга Ганна.
«Я дуже вдячна Сашиним друзям, що підтримують нас, – говорить мати. – Дуже підтримує наш старший син».
Авторка: Наталя Дєдова
Ілюстратор: Іван Кипібіда
Comments