Олексію Зозулі був 51 рік. Він народився і виріс у Черкасах. З дитинства захоплювався спортом та автомобілями. Дуже любив тварин. Після школи вступив до льотного училища. У 1992 році отримав професію пілота цивільної авіації. Після навчання повернувся в рідні Черкаси. Працював у аеропорту. Літав на Ан-2. У 2014 році добровольцем вступив у «Азов». Коли почалося повномасштабне вторгнення, знову вирушив захищати рідну країну. Його девізом були слова: «Хто, як не я?». Любив дивитися бойовики і фільми про авіації. Зі страв найбільше обожнював шашлик. У людях найбільше цінував чесність, порядність і доброту. Мріяв дати світле незалежне майбутнє дітям та онукам.
«Він був для мене прикладом у всьому», – цю фразу першою під час інтерв’ю каже Ігор Зозуля, старший син пілота Олексія Зозулі на псевдо Льотчик. В Ігоря на правій руці татуювання – гелікоптер МІ-8. На такому він літав, коли служив у Національній гвардії України. На такому в оточений росіянами Маріуполь 29 березня 2022 року полетів його батько Олексій Зозуля. 2 квітня 2022-го родина дізналася про його загибель.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Всі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
«Він сильно мене любив. Був і за батька, і за матір»
Олексій сам виховував сина. Подружжя розійшлося, коли сину було дев'ять років. Ігор залишився з татом. Каже, що жодного разу про це не пошкодував. У 2003-му Олексій вдруге одружився, у 2011-му у пари народився син Артем.
Ігор Зозуля – теж льотчик, займається транспортуванням поранених бійців на вертольоті.
«Він сильно мене любив. Виховав один, був і за батька, і за матір. З 13 років брав із собою на роботу. Батько літав на АН-2, в народі «кукурузник». Був у лісовій охороні: патрулював ліси, виявляв пожежі і передавав інформацію пожежній команді, а далі вже на те місце приїжджали пожежники. Це була сезонна робота – з пізньої весни до кінця осені. Взимку тато працював водієм таксі. Спробував зайнятися бізнесом, але справа не пішла, бо він виявився занадто совісним. Обманювати і йти через голови – батько таке робити не вмів», – розповідає Ігор.
Після польотів з татом Ігор закохався в небо. Його захоплювала авіація і люди, які працюють у цій сфері: «Це інше життя, це інші люди. Ти з ними не просто по землі ходиш, ти з ними літаєш».
Вигадав легенду, що буде працювати на літаку в Африці
Осінь 2014 року. Сезон вже закінчився. Олексій Зозуля відлітав його з близьким другом Олексієм Ізмайловим. Були знайомі з юності, разом навчалися в льотному училищі. І разом у рідних Черкасах працювали. Зозуля – командиром на АН-2. Ізмайлов – другим пілотом.
Війна набирала обертів. Завзяті друзі пішли у Черкаський військкомат. Та льотчики на той час були не потрібні. Сказали, що повідомлять, коли їхні навички знадобляться на фронті.
«Бездіяльність, сидіти зі складеними руками – це не про мого батька. Він не з тих, хто чекає. Він звик діяти. І тому з дядьком Льошею у вересні 2014 року записалися в «Азов». Тоді цей підрозділ був ще батальйоном. Батько розповідав, що під час шикування запитали про псевдо. На відповідь було лише кілька секунд, і тато, не замислюючись, сказав: Льотчик. Це зрозуміло, адже він майже все своє життя літає. А дядя Льоша став Хмурим, хоча він був веселою та дуже позитивною людиною. На жаль, він помер у 2017 році», – ділиться Ігор.
Про те, що збирається на війну, Олексій нікому з рідних не казав. Не хотів засмутити.
«Настільки він нас усіх любив. Для своїх батьків вигадав легенду, що буде працювати на літаку в Африці. Але потім все ж таки довелося зізнатися, що він з «Азовом» воює проти росіян», – пригадує Ігор.
Олексій Зозуля навчався в льотному училищі у Саратовській області Росії. Через два роки його забрали на строкову службу, яку проходив в одній з російських тюрем. Був там охоронником. «Ті умови батька загартували, його характер зміцнів. За два роки він повернувся і продовжив навчання», – розповідає син.
У 1992-му Олексій Зозуля отримав диплом льотчика та військове звання лейтенант.
В «Азові» він був звичайним бійцем. Не рвався до влади і не хизувався погонами.
«Ніколи не ставив себе вище від молодих хлопців, хоч йому тоді було вже 44 роки, і більшість бійців йому в сини годилися. Молодняк батька жартома називав стариком. Він не ображався і разом з ними сміявся», – говорить Ігор.
Олексій Зозуля прослужив в «Азові» рік і повернувся додому. Дуже болісно переживав загибель молодих бійців.
«Навіть після звільнення тато завжди цікавився побратимами, читав новини, і коли там писали про загибель, ще довго не міг отямитися. Бо я тоді був по віку, як ті хлопці», – роз’яснює Ігор.
Олексієві було складно без неба. Тому повернувся до улюбленої роботи.
«У сфері цивільної авіації він виконував авіахімічні роботи, коли з літака обробляють поля. А ще займався десантуванням спортсменів-парашутистів, зазвичай це було на півдні країни, зокрема на Одещині», – розповідає Ігор.
«Ти тепер головний замість мене»
Лютий 20222. Один сезон закінчився, а наступний ще не розпочався. Олексій відпочивав удома. Якнайбільше часу проводив з родиною.
«23 лютого 2022 року я був у салоні, робив татуювання. Телефонує батько зі словами: «Все, я в Марік, «Азов» своїх збирає». Намагався його вгамувати, казав, що завтра у мене день народження, що прийду з салону і почнемо готуватися до свята», – пригадує син.
Тато тоді не поїхав. Втім, Ігор так і не відсвяткував 29-річчя у родинному колі. О п’ятій ранку 24 лютого 2022-го його викликали виводити з-під ударів гелікоптери.
«Я подивився новини, всі писали про початок війни. Потім відкрив програму Flightradar24, а там жодного літака чи гелікоптера в небі над Україною. Одразу зателефонував батькові, попросив його відвезти мене на роботу. Поки їхали, розмовляли. Запам’яталася єдина фраза батька: «Це все наче сон», – розповідає Ігор.
Тоді тато і син бачилися востаннє. Льотчик спочатку пішов у територіальну оборону. А потім поїхав у Київ, де приєднався до підрозділу Сил спеціальних операцій «Азов», який згодом буде перетворено на 3-тю окрему штурмову бригаду Сухопутних військ Збройних Сил України.
«Там були ветерани «Азову». Спорядження як такого не було, тому все необхідне для батька збирали всі разом – рідні, друзі. Наприклад, бронежилет приніс татовий племінник. Батько спочатку воював на Київщині, де конкретно, не скажу, бо він не вдавався в подробиці. А 28 березня, зазвичай спокійний у телефонній розмові голос тата був не таким, як раніше. Відчувалася тривога. Мені навіть здалося, що батько нібито прощається зі мною. Я зрозумів, куди він зібрався. Тоді росіяни рівняли з землею Маріуполь, де були його побратими з 2014 року. І я бачив, як важливо батькові було туди дістатися задля допомоги побратимам. І хоча пройшли роки після звільнення зі служби, про «Азов» батько не забував. Це була його друга родина. Він сумував за хлопцями, цінував тих, хто роками продовжував боротьбу. Вони періодично зустрічалися. Батько мені розповідав, хто з його хлопців виріс у посаді, хто яке звання отримав тощо», – каже Ігор.
Незадовго до вильоту у Маріуполь Льотчик написав синові: «Будь чоловіком. Ти тепер головний замість мене». Ще написав, що є 15 відсотків ймовірності, що він повернеться. Ігор відповів, щоб тато не вигадував і що все буде добре.
«Батько чітко не сказав, що він один із добровольців, які на гелікоптерах полетіли в Маріуполь. Я міг тільки здогадуватися», – зазначає Ігор.
«Я був поряд із другом, коли йому повідомили про смерть мого тата»
Борт, на якому перебував Льотчик з іншими відчайдухами, приземлився у Маріуполі вранці 29 березня. 2 квітня родині стало відомо про загибель Олексія.
«Я в той день їздив з другом у справах, він приїхав на кілька днів у Черкаси з Києва. Він був разом з моїм батьком і привіз сумку з його теплими речами. І от йому подзвонили і запитали: «Ти ж з сім’єю Льотчика контактуєш?» Друг каже: так. А йому у відповідь: «Льотчик 200». Уявляєте – я був поруч із другом в той момент, коли йому повідомили про смерть мого тата. Я був за кермом. Тому перш ніж мені про це сказати, друг попросив, щоби я зупинив автівку. Чесно – у мене на душі вже кілька днів було недобре. Між мною та батьком був зв’язок. Ми ніби один одного відчували. А ще новина 31 березня про гелікоптер, який повертався з Маріуполя. Там були важкопоранені бійці, і росіяни збили той борт... Через два тижні побратим батька запитав: ти знаєш, як тато загинув? І сказав, що він був у збитому гелікоптері. Я шукав інформацію, хоча б якусь зачіпку, намагався знайти рідних військових з того вертольота», – розповідає син.
Ігор згадує сон, який йому наснився в ніч на 1 квітня.
«Все наче відбувалося в реальному часі. Я лежу в ліжку, а поряд сидить батько. Я його кличу, хочу встати, але не можу, ніби паралізований. Я ще раз його гукаю. І тоді батько мене обіймає і каже: «Все буде добре». Я ці обійми відчув. Уже потім зрозумів, що це батько зі мною прощався», – ділиться Ігор.
«Від побратимів я чув, що мій батько – справжній тигр»
У вересні 2022 року Ігор познайомився з добровольцем Анатолієм Басенком. Колишній військовослужбовець батальйону «Донбас» на псевдо Бас був одним із добровольців спецоперації «Небо» – летів разом із Льотчиком в одному вертольоті. У Маріуполі отримав важке поранення, в шпиталі на металургійному заводі «Азовсталь» йому ампутували ліву ногу. Баса обміняли 29 червня 2022 року. Ігор зустрівся з Анатолієм у вересні в Києві. І той розповів, як загинув Льотчик.
Згодом те саме Ігорю перекаже і побратим на псевдо Грім. В’ячеслав Таращев разом із Олексієм летів до Маріуполя в одному гелікоптері. Грім пробув у полоні 850 днів – його звільнили 14 вересня 2024 року.
«Я познайомився з Льотчиком у березні 2022 року в другому батальйоні «Азов» у Києві. Олексій потрапив до нашого взводу. Був доволі досвідченим бійцем. У березні ми разом були лише на одному виїзді під село Мощун, навпроти Гостомеля. Зголосились на виліт до Маріуполя разом. Летіли того дня другим бортом. Висадилися на світанку 29 березня. Потрапили в одну й ту ж групу «Пірати» – взвод розвідки 2-го батальйону полку «Азов». 31 березня ми стояли на позиції «Сосна» – це дев’ятиповерховий будинок. Був штурм, який ми відбили. Але було зрозуміло, що штурмувати росіяни будуть і наступного дня. Прийшла зміна, в якій були Льотчик, Електрик, Хімік і Голландець. Десь після обіду 31 березня я дізнався про втрату позиції «Сосна». Про загиблих Льотчика та Хіміка, про Електрика та Голландця, які були пораненими. Льотчик був освіченим та чуйним, завжди готовим допомогти. Дуже надійний. З останніх розмов з ним запам’яталося його переживання за рідних. Загибель Льотчика нас, тих, хто прилетів із ним на одному борту, дуже пригнітила, але й протверезила від бравого запалу. Він був першим загиблим із тих, що прилетіли 29 березня на двох бортах», – розповідає Грім.
Тіло Олексія Зозулі так і залишилося у тій дев'ятиповерхівці на позиції «Сосна». Зараз у Льотчика статус – безвісти зниклий.
Олексій Зозуля загинув на руках у побратима з позивним Електрик. Його обміняли 10 квітня 2023 року, а наступного дня він зв’язався з Ігорем та теж розповів про обставини загибелі Льотчика. Електрик не здогадувався, що зателефонував саме на день народження свого побратима – 11 квітня. Тоді Льотчику мало виповнитися 52 роки. З розповіді Електрика стало відомо, що Олексій Зозуля та інші бійці загинули від влучення танка в кімнату, де вони були. Танк зробив близько шести пострілів.
«Від побратимів я чув, що мій батько – справжній тигр, що він – машина. І це дійсно так, тато в свої 51 міг 16 разів підтягнутися на турніку. Він завжди підтримував себе в гарній фізичній формі. Батько не виглядав на свої роки, а років на вісім молодше. Це, мабуть, у нас від мого прадіда по батьківській лінії. Він воював у Першій світовій, 10 кілометрів на собі тягнув пораненого товариша. Я і прадідом, і батьком безмежно пишаюся», – каже Ігор.
«Дітям розповідаю, що їхній дідусь – справжній герой»
Про батька Ігор може говорити довго. Усі спогади – теплі та сповнені любові.
«Я розповідаю своїм дітям, що їхній дідусь – справжній герой. Як і всі інші добровольці. Щоб добровільно прийняти рішення летіти в окуповане місто, знаючи, що це квиток в один бік, треба мати сталеві яйця. Всім, хто брав участь у цій спецоперації, живим і мертвим, низький уклін і велика шана», – каже Ігор.
Утім, на державному рівні геройський вчинок Льотчика не відзначений. Рідні навіть не можуть претендувати на меморіальну дошку чи на перейменування вулиці. Усе через статус – безвісти зниклий.
Олексій Зозуля, фото з сімейного архіву
«У нас вдома є куточок пам’яті. Там стоять татові світлини, шеврони, гарнітура від літака. У мене періодично виникає бажання зателефонувати батькові, ми раніше могли один одному дзвонити по три-чотири рази на день. Настільки ми були прив’язані. Коли в житті трапляється щось добре або навпаки, хочеться набрати його номер і поділитися новинами. Але, на жаль, я більше ніколи не почую голос батька…», – каже Ігор.
Авторка: Анна Курцановська
Ілюстраторка: Ярослава Яцуба
Comments