Іван Ваховський, старший лейтенант, 25 років. Народився у місті Броди на Львівщині. Закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Служив бортовим авіаційним техніком у 16-ій окремій бригаді армійської авіації. Любив класичну музику, науково-популярні та документальні фільми. Обожнював бограч, лечо, лазанью та вареники. У вільний час малював і займався технічною творчістю. У людях найбільше цінував чесність. Мріяв одружитися, приїхати до океану в будиночку на колесах, спробувати себе у серфінгу, зайнятись 3D-моделюванням.
У заграві світанку Маріуполь виглядав гнітюче. Головна ознака життя, яка з висоти пташиного польоту виділяє місто у темну пору доби, – мереживо вогників ліхтарів, реклам і магазинів – вже була стерта з лиця землі. Розбитими вулицями стелився дим. Між ним проглядались світлі лінії трасерів. Загальна картина більше скидалась на кадр з фільму про апокаліпсис, настання якого висмоктує життя з планети.
Це був п'ятий з семи рейсів авіапрориву до Маріуполя. Бортмеханік одного з гелікоптерів Іван Ваховський мав можливість роздивитись панораму міста, яке росіяни вже міцно тримали в облозі. Це був другий його політ до Маріуполя. З цього завдання він не повернувся. 31 березня 2022 року під час евакуації поранених із «Азовсталі» Іван загинув разом із командиром екіпажу льотчиком першого класу Юрієм Тимусем і штурманом Денисом Бадікою.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Всі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
Мрія
Іван Ваховський – наймолодший із чотирьох дітей у родині – змалку був закоханий у небо. Маленьким навіть засинав із книжечкою про вертольти. Тож питання про вибір професії для нього не було складним. Хоч талановитий хлопець міг реалізувати себе буквально скрізь: йому легко давалось все – від гри на різних музичних інструментах та малювання до ремонту техніки.
Однак Іван мріяв бути льотчиком. У 2013 році вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Та стати льотчиком не вийшло – під час вступу підвела кардіограма. Вирішив вчитись на бортмеханіка.
Родина безмежно ним пишалась. Після початку російсько-української війни рідні вірили, що допоки Іван завершить навчання – війна завершиться і брати участь у бойових діях йому не доведеться.
В університеті він занурився у свою стихію. Став одним із найкращих курсантів. Кілька разів поспіль представляв виш на парадах у Києві.
«Він вчився добре, йому подобалося, – розповідає мама Галина. – Він літав, він стрибав з парашутом. Я навіть не можу пояснити, наскільки з того дитина щаслива була. Небо йому подобалось».
Увійшовши до топ-випускників 2018 року, отримав право обирати місце служби. Зупинився на 16-ій окремій бригаді армійської авіації у рідних Бродах. Не лише, щоб бути ближче до дому – а щоб літати. На відміну від літаків, на гелікоптерах бортмеханік завжди бере участь у польоті.
Миротворча місія ООН
У 2020 році Іван долучився до української миротворчої місії ООН у Конго.
Це була атмосферна, але важка робота. Підготовка тривала довго. Серед завдань українських миротворців були супровід і доставка вантажів, евакуація. Все – в умовах, наближених до бойових. За одну ротацію можна було отримати досвід роботи і в умовах збройного конфлікту, і в умовах епідемій та катаклізмів.
Під час виверження вулкана Ньїрагонго Іван разом з іншими миротворцями був залучений до щоденної евакуації населення. Тоді український вертолітний загін залишався єдиним із тих, хто виконував польотні завдання в умовах надзвичайних ситуацій.
За словами побратима Артема, Іван був грамотним професіоналом. Екіпаж гелікоптера працює як єдиний організм, де кожен – і командир, і льотчик-штурман, і борттехнік – має свою зону відповідальності. Бортовий технік відповідає за стан гелікоптера і на землі, і в повітрі. Підтримка вертольота у справному стані, заправка, запуск, контроль параметрів роботи всіх систем у повітрі – все це його обов’язки.
«Командир екіпажу має в польоті контролювати все. В тому числі – роботу борттехніка, – каже Артем. – Ваня був чудовим професіоналом. Коли я з ним працював, просто відпочивав. Так, контролював, що він робить, але був повністю впевнений, що на нього можна покластися».
Подробицями служби Іван із рідними не ділився – беріг. Про Африку мамі розказував, наскільки красивим може бути діючий вулкан, скидав знімки яскравих пташок, екзотичних тварин.
Для родини він був улюбленим хлопчиком із сонячною усмішкою, який міг відремонтувати що завгодно та готував найсмачніші у світі лазанью й лечо. Який любив документальні фільми та космічну музику. Малював неймовірної краси портрети для рідних і друзів. Грав на багатьох музичних інструментах. Любив мандри та мріяв поїхати до океану на власноруч обладнаному будинку на колесах. Хотів спробувати зайнятись серфінгом. Залюбки бавив племінників і готувався створити власну – вимріяну – родину.
Зі своєю нареченою Яриною Іван познайомився вже у Бродах. Вони ідеально пасували одне одному. Після повернення з Африки у серпні 2021 року купили квартиру. Завели собаку. Розпочалось планування весілля – встигли навіть вибрати обручки і весільні вишиванки. Одружитися – не встигли.
Повномасштабне вторгнення
Початок повномасштабного вторгнення Іван зустрів на півдні України. Після першого масованого обстрілу 24 лютого 2022 року мама подзвонила йому. Він розповів, що встигли підняти всі борти з аеродрому в Мелітополі.
Пізніше обурено переповідав мамі, як в окупованому Херсоні окупантам роздавали з військових складів українську форму. Але надалі про війну з родиною майже не говорив. Під час завдань спілкувався з батьками через наречену на рівні щоденних повідомлень «У мене все добре».
Тод Іван працював переважно на південному напрямку. Його екіпаж виконував бойові польоти на ураження наземних цілей.
27 лютого Іван здійснив перший політ в Маріуполь – його екіпаж евакуював поранених захисників. Під час польоту борт потрапив під обстріл. Спочатку – зі стрілецької зброї.
Пізніше Іван розповів мамі: з того вильоту екіпаж відстрілювався так, що повернулись тільки з одним патроном.
Потім окупанти намагались вразити гелікоптер ракетою. Але командир зміг вчасно зманеврувати та уникнути влучання. Це врятувало життя екіпажу та 19 пораненим військовослужбовцям.
Місія Маріуполь
Востаннє Галина бачила сина за чотири дні до його загибелі. Ввечері він із дівчиною зайшов до батьків у гості – до того цілий день відновлював гелікоптер після виконання попереднього завдання і готував до наступного. Сказав, що коли повернеться, вони з Яриною одружаться.
Однак, про що саме йшлося, звідкти повернеться – не розповів. Наступного ранку Іван знов прийшов – батько мав його завезти на аеродром. Тоді говорили вже мало.
31 березня близько 4 ранку четверо гелікоптерів вирушили з Дніпра до Маріуполя. Вертоліт Івана під керівництвом льотчика першого класу Юрія Тимуся був другим у ланці. На борту до заблокованих на «Азовсталі» захисників летіли п’ятеро медиків та понад пів сотні добровольців, які мали підсилити захисників Маріуполя. Маршрут прокладали так, щоб оминути зону ураження ворожої ППО. Приховати рев двигунів, за словами учасників операції, допомагала робота артилерії.
«Десь о 3:00 ми встали, уточнили задачу, попили каву – і вилетіли, – розповідає командир іншого екіпажу Віталій. – Ніч була темна-темна. Тому використовували окуляри нічного бачення. Підсвічували ще інфрачервоною фарою – з нею на надмалих висотах можна ще більш-менш летіти».
Переліт із Дніпра до Маріуполя тривав годину і 17 хвилин. Гелікоптери приземлились у порту. Іван відкрив двері, поставив авіаційну драбину. Хлопці почали швидко висаджуватись і розвантажувати борти. Їм на допомогу підбігли захисники міста.
Розвантажувались дуже швидко. Що можна було кидати – кидали просто під вертоліт. Обережніше передавали те, що могло зламатися. Разом з тим – усі вітались і тиснули одне одному руки.
«Хлопці зустрічали нас не просто як тих, хто доставив вантаж. Нас зустрічали із захопленням, – каже Віталій. – Розуміли, що ми йшли на ризик, щоб до них прилетіти, і вони це цінували. Ми морально хотіли їх підтримати теж».
Далі – так само швидко перемістили на борт поранених. Перші два вертольоти – включно із Івановим – піднялись у повітря, щоб доставити їх на підконтрольну Україні територію. Ще два затримались, щоб взяти більше поранених. Від моменту приземлення до моменту зльоту перших двох гелікоптерів пройшли лічені хвилини.
У районі села Рибацьке гелікоптери натрапили на засідку росіян та потрапили під обстріл. Перший вертоліт уразила одна ракета, яка не здетонувала. На одному двигуні він зміг повернутись до Дніпра. У борт Івана – влучили відразу дві. Весь екіпаж загинув.
Галина каже, коли побратими Івана повідомили їй про загибель сина, відчула, що жодний інший біль не перевершить цей. Відтоді вона живе із цим болем.
«Я би все віддала, аби помінятись із сином місцями. Але це неможливо», – каже вона.
Повернення додому
Більше року, допоки тіла загиблих не повернули Україні, Галина жила з надією, що Іван міг вижити та опинитись у полоні. Бачила знімки з місця падіння вертольота, які оприлюднили росіяни. Намагалась впізнати сина у тілах загиблих. Але й чекала, що Іван повернеться.
Тіло Івана повернули Україні у червні 2023 року.
«Його осколком вбило ще у вертольоті і коли він падав, вже був неживий», – каже Галина.
Ще майже рік тривала болюча процедура ДНК-експертизи. Спочатку її не хотіли брати, потім щось наплутали і батьки мусили перездавати аналізи.
«Навесні 2024 року тести ДНК підтвердилися. 27 травня Іванка поховали у Бродах», – каже Галина.
Посмертно старший лейтенант Іван Ваховський отримав звання капітана та був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Через два роки після загибелі Юрій Тимусь та Денис Бадіка отримали звання Героїв України. З усіх членів екіпажу Іван Ваховський – єдиний, хто не був удостоєний цього звання. І це – додатковий біль для родини.
Іван Ваховський, фото з архіву родини
«Я б дуже хотіла, щоб пам’ять про вчинок наших хлопців шанували. Вони полетіли вглиб 120 кілометрів до росіян, щоб рятувати, – говорить вона. – Хлопці дали їм можливість протриматися, дали можливість пожити. Ті, хто зустрічав їх у Маріуполі, так і казали: до нас прилетіли ангели з неба. Це не має бути забутим».
Авторка: Євгенія Мазур
Ілюстрації: Юлія Осика
Comments