– Женю, я не знаю, що тобі сказати… Подивись, які хліба навкруги – косить треба. А нема кому, – звертається до Євгенія Гладія в день його похорону колишній голова Котляревської сільської ради на Миколаївщині Микола Проценко.
У рідному селі Євгеній Гладій працював трактористом, комбайнером. На війні був стрільцем. У 2022-му обороняв Маріуполь, звідки потрапив у полон ворога. Євгеній загинув у полоні у 2023 році. У висновку судмедексперти напишуть – через туберкульоз та виснаження. «Але ж про те, що він був доведений до виснаження, ніхто й слова не сказав», – говорить сестра захисника Наталя. – Це був скелет, обтягнутий шкірою. З 90-100 кілограмів залишилося десь до 40-50 при зрості метр дев’яносто». Що переживає родина захисника, який загинув у полоні? Яким був Євгеній і його життя? Читайте текст пам’яті.
Цей текст підготувала студентка УКУ Богдана Садомська спільно з платформою пам'яті Меморіал, спеціально для Новинарні. Це перший текст із серії про військових, чиє життя обірвалося у полоні ворога.
Уперше на війну
У 2014-му, коли почалась російсько-українська війна, звільнений від військової служби за станом здоров’я Євгеній Гладій із села Котляреве на Миколаївщині поїхав до військкомату.
Хотів доєднатись до артилеристів, як колись його дід, учасник Другої світової. Та за розподілом потрапив до 36-ої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. І жодного разу не пошкодував про це та з гордістю носив військову форму.
Дружина Лєна, з якою на той час уже виховували дочку Дашу, саме була вагітна хлопчиком.
«Я завтра поїду в Донецьку область. Щоб ти мені сьогодні сина народила», – жартома сказав Євгеній, приїхавши у пологовий до дружини з навчань в «Широкому лану». А вона й народила вночі. Хлопчика назвали Павлом – на честь дідуся, татового батька.
Євгеній побачив сина і того ж дня виїхав у Широкине на Донеччину. Був стрільцем-кулеметником. Наступного разу побачив Павла, коли йому майже виповнився рік. Тоді тато повернувся з війни додому.
Шнек
Женя змалку любив своє село. Ходити, досліджувати, що як росте і що як працює.
На його вулиці, повній однолітків, увесь день було гамірно. Взимку гурт проносився повз хати на санчатах, у теплі пори – на велосипедах. Поки Женя крутив педалі на двоколісному, позаду нього, на багажнику їздив собачка Джесік.
12-річним Євген уже просився до досвідчених трактористів і комбайнерів. Підгледіти, як влаштований комбайн, як його приводять у рух, як вирощують зерно. Вони повчали: «Жека, «технарі» не пропадуть. Механізатор – центральна фігура на селі!» – пригадує ті розмови старший товариш, колега й учитель Євгенія Микола Проценко.
15-річним Женя уже сам пробував їздити на тракторі й комбайні, а ще через рік-два – обробляв землі.
«Він захопився цим і ніде більше себе не бачив», – каже старша сестра Наталія Рябініна.
Хлопець пройшов шлях від помічника комбайнера на старенькій «Ниві» до оператора «Джон Діра», сповна освоївши нові технології. Женя, розповідає Микола, залишається одним із найкращих його учнів.
Коли у 2014-му Євгеній із хлопцями вперше приїхав у Маріуполь, переповідає Наталія почуте колись від брата, командир вишикував їх, запитував, хто чим займався до війни. На Женіне «комбайнер» сказав: будеш Шнеком. Шнек – це механізм, що вивантажує зерно з бункера комбайна у вантажівку.
І вдруге – як вперше, без сумніву
«Я тобі довіряю. Я знаю, ти за ними придивишся», – сказав Женя на псевдо Шнек про свою сім’ю сестрі Наталії у перший день повномасштабного вторгнення. Вона з його дружиною Лєною та чотирма дітьми – двома своїми доньками, сином і донькою брата – тимчасово змушені були покинути дім.
Батькам, які залишились доглядати господарство, наказував: «Я вас дуже прошу, віддавайте все, що будуть забирати. Не чіпляйтеся ні за що. Я вас дуже прошу, тільки залишіться живі». Мама ж просила сина зачекати ще хоч кілька днів, подивитись, як далі буде. Та Євгеній уже вирішив. Зібрав речі, згуртувались з іншими односельчанами-добровольцями і поїхали до військкомату.
«А хто, як не я? Саня вже там. Та й що я скажу дітям?...» – Євгеній завжди рішуче відповідав на численні питання друзів і колег про мотивацію, каже Микола Проценко. Саня – його син і Женін друг дитинства. Він уже 30 місяців у російському полоні.
Невідомість
«Євгеній був на заводі імені Ілліча в Маріуполі. Певний час взагалі зв'язку не було, а потім, коли гелікоптери прорвалися до них і привезли старлінки, він нарешті зв’язався з нами. Кілька тижнів переписувались у месенджері», – розповідає Наталія.
Сестра пригадує братові слова: «Просто жах, коли в тебе танк впритул стріляє, а ти руками під собою землю рвеш. Вириваєш, щоб хоч трохи вкопатися. Сховатися». Провізія закінчувалась дуже швидко. Коли не залишилось води, бійці зливали її з батарей, щоб хоч трохи втамувати спрагу.
Наталія пригадує, як вони з Женею довго говорили незадовго до Великодня 2022-го, того року свято припало на 24 квітня. Старша сестра тоді жартома скомандувала: «Виганяйте москалів, бо треба паски пекти». Він засміявся.
З 12 квітня Женя перестав виходити на зв’язок.
Через тиждень рідні побачили відео, де бійців 36-ої бригади морпіхів беруть у полон, а один із російських пропагандистів знімає, як матроса Євгенія Гладія обшукують і забирають в нього документи.
Сестра розповідає, що жодного ні листа, ні дзвінка від брата не було. Тільки хлопці, які були з Женею в одній камері, після звільнення казали, що бачили його.
«Я був у полоні з вашим чоловіком. Він тримається оптимістично. Підбадьорює хлопців. Запевняє, що все буде нормально», – сказав телефоном Лєні, дружині Євгенія, його побратим, звільнений з полону 2 лютого 2023-го.
А в серпні 2023 року в Україну повернуть тіло Євгенія. Поховають воїна – через вісім місяців. Після завершення усіх експертиз.
Вчепитися за надію
Українські судмедексперти, каже Наталія, вважають, що Євгеній помер за місяць-два до того, як тіло повернули. Прописана українською стороною причина смерті – туберкульоз і виснаження.
«Але ж про те, що він був доведений до виснаження, ніхто й слова не сказав», – говорить сестра.
«Це скелет, обтягнутий шкірою. З 90-100 кілограмів він схуд десь до 40-50 при зрості метр дев’яносто», – додає Наталія. – Його фото скинули на телефон. Я його опізнала відразу. Він дуже схожий на батька. Впевнитись допомогло татуювання брата – «ВМС».
А втім, усі вісім місяців, поки велось слідство, сестра прискіпливо переглядала ту фотографію: ну ось же, і брови не такі, і вуха не його – намагалась вхопитись за надію. А та щораз обривалась. Врешті ДНК-експертиза підтвердила 99% збігу.
Виплат немає
«Дівчата, його півтора року катували російською мовою, майте совість», – обурилась Наталія, побачивши російськомовні написи на рушниках у Миколаївському комунальному похоронному бюро. ТЦК передає туди інформацію про загиблого, і родинам озвучують виділений на закупи бюджет – 18 тисяч гривень.
«А вона: не подобається, ідіть інші шукайте. Ми купили там десь на тисяч п’ять-шість. Більшість вінків, рушники, поховання – уже власним коштом», – говорить Наталія.
Виплат, каже, ні батькам, ні дружині з дітьми немає. Чи будуть – не знає.
Щоб отримати одноразову грошову допомогу (ОГД) – 15 мільйонів гривень, сім’ї загиблого захисника треба довести, що їхній близький потрапив у полон під час виконання бойового завдання, і що його смерть – спричинена полоном, зазначає експертка з правових питань ВО «Веста» Людмила Кормош. Є чотири кроки у цій процедурі:
повернення тіла загиблого/ї захисника/ці та документів, що його супроводжують;
проведення судово-медичної експертизи;
отримання рішення судмедексперта та свідоцтва про смерть на його підставі;
подача пакету документів до ТЦК та СП за місцем перебування.
«Раджу родинам загиблих збирати максимум релевантних документів, що можуть допомогти встановити зв’язок між перебуванням у полоні та загибеллю. Треба також готуватись до можливої подачі заяви до суду, адже певні факти може встановити лише він… Варто врахувати, що навіть попри чимало зусиль, родини, близькі яких загинули у полоні, можуть наштовхуватися на складнощі в справі отримання ОГД, – каже Людмила. – Судмедекспертиза може розтягнутись на місяці через навантаження відповідних органів… Іноді встановити причини й обставини загибелі неможливо. А це важливо для подальшого оформлення документів».
Прощання під «Меч Арея»
Наталія, буває, натрапить у телевізорі на мультики дитинства, і в пам’яті зринає гучний сміх Жені, який шириться кімнатою, заповнює кожен її закуток. Сміх, який вона не розуміла, бо ж так реагував на усі-усі, навіть, здавалося б, зовсім не смішні мультики. Сміх, який так любили батьки.
«Він був душею компанії. Я завжди була принципова, сама по собі: не чіпайте мене, і я вас не зачіпатиму. А він – ні. У нього всі були друзі, всі-всі на вулиці його знали. Коли ми хоронили його, зібралося майже все село, людей 200. Замполіт ТЦК підійшов до батька і питає, ким він був, що так народу багато, депутат? А батько говорить: ні, він був простим комбайнером, просто був людиною з душею великою», – розповідає Наталія.
Вона вирішила провести брата його улюбленою піснею – «Меч Арея» гурту «Тінь сонця». Пригадує, як Женя вмикав її в машині, поки Наталія кермувала, і гучно-гучно підспівував.
«Зараз в мене ця пісня стоїть на дзвінку», – каже сестра.
Хоч малими Женя і Наталія не завжди ладнали, з роками зв’язок між ними міцнів. Щоранку перед роботою брат заходив у гості до сестри й племінниць Софії та Лєни, тезки дружини. Старшу, Софійку, ще й похрестив.
«Моїм дівчатам Женя був як батько. А Софії практично заміняв тата, поки чоловік за кордоном працював. Вони його обожнювали», – говорить Наталія. Зараз її чоловік Володимир на фронті. За двох.
Євгенія Гладія поховали в рідному Котляревому. Близькі так і не знають, коли й від чого насправді годинник його життя зупинився.
Наталя Рябініна разом із дев’ятьма односельчанами напередодні Дня пам’яті захисників, 29 серпня 2024 року, облаштували в селі Алею Слави. Тепер щоразу у ніч з суботи на неділю біля кожної світлини запалюють свічку, щоб хлопці знали – про них не забувають.
авторка: Богдана Садомська
Comments