«Тато, тато…» – вигукує дівчинка у рожевій піжамці з чорними зірками. Вона намагається дотягнутися до портрета, який стоїть на столі у вітальні. Це Світланка. Їй рік і дев'ять місяців. Вона ще не вміє вимовляти слово «Герой» і не знає, що означає ота чорна стрічка на світлині.

Її тато Євген Головчак був солдатом 14 ОМБр імені князя Романа Великого. Загинув 8 жовтня, за кілька днів до повернення додому. Як батько шести дітей він мав право звільнитися зі служби. Але не встиг – підірвався на міні.

«Труну Жені поставили тут, а на вікні був його портрет. Світланка побачила фото і почала лізти на труну. Кричала: «Тато!» Дивлячись на це, неможливо було стримати сліз…» – згадує вдова Любов Головчак і плаче.

За мить оговтується: «Ви нас вибачте за сльози. Женя для нас дуже добрий був…»

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Сім'я Головчаків, 2022 рік, фото Людмили Герасимюк

Портрет Євгена Головчака у вітальні будинку, фото Людмили Герасимюк

Світланка Головчак, наймолодша дитина у сім'ї, фото Людмили Герасимюк

Кохання з першого погляду

Любов Головчак дістає світлини чоловіка. Проводить рукою по стосу знімків. У невеликій коробці вмістилося все життя.

Світлини Євгена Головчака, фото Людмили Герасимюк

Вдова Любов Головчак розглядає світлини чоловіка, фото Людмили Герасимюк

Євгену Головчаку було 36 років. Він народився у Сакському районі в Криму. Коли йому було три роки, сім'я переїхала на Волинь.

Дитяче фото Євгена на стіні хати, фото Людмили Герасимюк

«У його сім'ї було п'ятеро дітей, усі хлопці. Женя найменший, тож його всі любили й жаліли. Мав багато друзів, завжди збирав ціле подвір'я дітей. До речі, нас теж п'ятеро, тільки в мене сестра і три брати, – розказує жінка. – Він був дуже гарним хлопчиком, тож його називали Бармаком. Таке ім'я мав герой-красень з одного старого мультфільму. Тепер на мене в селі кажуть Любка Бармакова. У війську до нього зверталися Бармак або Женік».

Кожен спогад ранить, фото Людмили Герасимюк

Мама Євгена працювала дояркою, тато – трактористом. Пристрасть до техніки передалась і сину. Євген навіть сам сконструював трактор, яким зараз користується сім'я.

Після закінчення сільської школи хлопець поїхав на заробітки. Мріяв купити мотоцикл і гарно одягнутися. Відтоді протягом усього життя важко працював. Виконував різні роботи, але найбільше любив працю з деревиною, був вальником лісу, не один рік трудився на пилорамі.

Строкову службу Євген Головчак проходив у Криму, був моряком. У цей час він познайомився з майбутньою дружиною. Тоді вона навчалась в 11 класі в селі Кортеліси, що на півночі Волині.

Євген Головчак в армії в Криму, архівне фото родини

«Мій двоюрідний брат служив в армії разом з Женею. Коли приїхав у відпустку, то тільки про нього й говорив, а потім дав йому мій номер. Одного дня Женя зателефонував і сказав: «Привіт, я Батя». А я відповіла: «Ну я рада, що ти Батя». Чого він так назвався, досі не знаю», – згадує Любов.

У ті часи перші дві секунди дзвінків були безплатними, тож серед молоді були популярними короткі розмови, в які всі намагалися «втиснути» побільше слів. Так спершу спілкувалися і Євген з Любов'ю. З часом розмови стали довшими. Побачилися лише через дев'ять місяців.

Це був вересень 2006 року. Дівчина після випуску зі школи почала навчатися у Луцьку за спеціальністю «бармен-офіціант». У Євгена в той час закінчилась строкова служба. Їй було 18 років, йому – 20.

«Я була на практиці в барі. Одного дня туди зайшов Женя. Не попередив, що приїде. Він був у військовій формі, смуглявий. І ця усмішка на всі 32… Я відразу закохалась, – Любов Головчак розповідає, усміхаючись. – Коли мене питають, чи вірю в кохання з першого погляду, я завжди кажу: «Звісно, бо в нас так було».

У червні 2007 року пара розписалась. Весілля в їхні плани не входило, оскільки обоє були з незаможних сімей. Обручок теж не купляли. Євген сказав: «Ти – моя».

Коли ж дружина натякала, що він хай як хоче, а їй перстень все-таки не завадить, то казав: «Ні весілля, ні розпис, ні обручка – ніщо не втримає людину біля тебе».

У день розпису, фото Людмили Герасимюк

Євген був імпульсивний. Міг сказати правду людині, але ніколи не дозволяв в його присутності казати щось про когось поза очі. Якщо його щось просили зробити, кидав своє заняття і йшов допомагати. Сам же не вмів просити і все намагався робити самостійно.

Євген з сином Віталієм, архів родини

Як ішов на фронт, сказав сину: «Якщо не повернуся, ти за старшого»

Дім Головчаків відразу видає, що в ньому живе багато дітей. Тут всюди іграшки. Найбільше ведмедиків – їх любить один із хлопчиків, Артемко. Мала Світланка йде перевіряти, чи всі вже проснулися. Любов розповідає, що дівчинка завжди встає найперша і шукає, в кого можна взяти телефон, щоб дивитися мультики.

У вітальні Головчаків, фото Людмили Герасимюк

Ведмедики Артемка, фото Людмили Герасимюк

«Коли ми зустрічалися, Женя сказав: «У нас буде багато дітей – троє». Але народилося шестеро», – каже вдова.

Найстаршому сину Віталію 15 років, Катерині 13, Артему 12, Стасу 10, Аліні 7, Світланці виповниться 2 роки наприкінці березня.

Віталій відповідальний і за характером схожий на тата, має тягу до техніки й музики.

Віталій Головчак, фото Людмили Герасимюк

Артем – хазяйновитий. Він знає, яка курка чи гуска їхня, а яка – сусідська. Розуміє, коли треба квочку садити на яйця, коли корові час отелитися тощо.

Артем Головчак, фото Людмили Герасимюк

Катруся цілеспрямована, якщо впевнена, що права, буде доказувати свою думку, під когось не підлаштовується.

Катруся Головчак, фото Людмили Герасимюк

Станіслав – «татовий» хлопчик. Коли Євген був удома, то вже на Стаса ніхто не міг нічого зайвого сказати, бо він зразу йшов до батька жалітися.

Станіслав Головчак, фото Людмили Герасимюк

Аліна – позитивна і співчутлива дівчинка. Світлана – активна, нікого не боїться, іде напролом.

Аліна Головчак, фото Людмили Герасимюк

Світлана Головчак, фото Людмили Герасимюк

«Женя турбувався про всіх дітей однаково. Він хотів дати їм все, чого не мав сам. Постійно був на заробітках, з Польщі не вилазив. Так сумував за малими, що довше місяця без них не міг витримати, приїжджав, щоб побачитися», – розповідає Любов Головчак.

Любов Головчак, фото Людмили Герасимюк

«Тато дуже нас любив», – каже Катя і через сльози більше не може вимовити ні слова.

«Він робив нам подарунки, часто брав з собою в магазин. Мені подарував колонку.

Люблю його за те, що він проводив час зі мною», – додає Аліна.

Заробляв у сім'ї переважно Євген, натомість на Любов лягала значна частина домашніх клопотів. Якось вона теж пробувала працювати за кордоном, але швидко повернулась. Пішла працювати на кондитерську фабрику в Колках, а через рік – в декрет. Більшість часу все ж займалась вихованням дітей.

Євген та Любов Головчаки у Польщі, 2018 рік, архів родини

Домашні завдання з дітьми завжди вчила вона, бо в Євгена не вистачало на це терпіння. Обов'язки по господарству виконували двоє, коли чоловік був удома. Коли ж їхав на роботу, все лягало на плечі дружини. В останні роки помічниками стали старші діти. Готує в сім'ї переважно свекруха, яка підлаштовується під уподобання всіх діток.

Вечорами Євген Головчак збирав малечу біля себе. Грав ігри на приставці, розказував якісь історії, вчив грати на гітарі.

«Тато навчив перших акордів і дуже тішився, коли в мене виходило заграти все краще й краще, – ділиться син Віталій. – У нас з ним були близькі стосунки. Він часто брав мене з собою, коли десь їхав чи ремонтував машини. З ним було цікаво».

Євген Головчак навчав сина усього, що вмів сам, зокрема, як хазяйнувати по господарству, їздити на тракторі, машині й скутері.

«Він часто говорив: «Не треба ні під кого підлаштовуватися. Не потрібно чекати, що хтось щось дасть, а працювати самому», – згадує Віталій Головчак. – Як тато йшов на фронт, то сказав: «Ти залишаєшся за старшого, бо я можу не повернутися. Якщо зі мною щось станеться, навчи малих всього, що я навчив тебе».

Голос сина тремтить. Він ледь стримується, щоб не плакати.

Віталій Головчак любить музику й техніку, як тато, фото Людмили Герасимюк

«Мені Женя ніколи не казав нічого подібного. Завжди запевняв, що прийде, – Любов Головчак витирає сльози. – Він називав мене "мала", бо коли ми познайомилися, я була маленька, дрібненька. Дзвонив з фронту і говорив: "Мала, не плач, я скоро прийду. Діти порозходяться, поженяться, а ми купимо маленьку хатинку і будемо там двоє жити. Діти будуть внуків привозити».

До цього у них не було часу для спільного відпочинку. Коли Євген приїжджав з роботи, вони з дружиною були нерозлийвода, але тоді зазвичай вирішували якісь побутові справи. Іноді чоловік просив Любов просто бути поруч, поки він щось робить.

У родини нема світлини, де є всі восьмеро, тільки колажі, фото Людмили Герасимюк

Світланка любить роздивлятися фото батька, фото Людмили Герасимюк

Євген Головчак завжди був чимось зайнятий. Поспішав жити. Мав чимало планів, зокрема хотів завершити ремонт у хаті, збудувати паркан. Не встиг. Його справи завершить дружина з дітьми.

«Відтоді, як прийшла повістка, для нас уже нічого не було легким»

Повістка Євгену Головчаку прийшла на третій день повномасштабної війни. Кілька разів виклик до військкомату відтерміновували, але 7 березня чоловіка скерували у місто Володимир, де базується 14 окрема механізована бригада імені Романа Великого. 10 березня Євген потрапив на передову.

«Він завжди був дуже правильний. Сказали – виконує. Його мама і я просили, щоб не йшов на війну. Плакали… Не слухав. Сказав, що не може бути осторонь, і якщо не піде воювати, то ворог дійде до нас. А тут діти. Для них хотів кращого майбутнього. Він був справжнім. Є чоловіки які втікають, щоб не дали повістки. Мій так не міг зробити», – згадує вдова.

Зі слів Любові, він був чи не у всіх гарячих точках. Спочатку був на Київщині, потім у Миколаєві, Бахмуті, Лимані, на Херсонщині та Харківщині.

Євген на війні, архівне фото родини

По телефону Євген рідко називав дружині конкретні місця. Цю інформацію вона побачила у документах, які прийшли після смерті.

«Якось його рота мала переїздити. Я знала, що тоді точилися жорстокі бої за Лиман. Запитала: «Тебе відправлять в те місто, назва якого починається на першу літеру мого імені?» А він каже: «Я вже там був», – розповідає Любов Головчак.

Додає: «Він для мене був Героєм і вдома, і на війні».

Діти щоранку запитували, чи є якісь новини від тата. Бувало, що Євген телефонував посеред ночі – коли була можливість і зв'язок. Переписок у них з дружиною не було. Зрідка скидав фото, але просив ніде їх не поширювати.

Навіть коли приходив у відпустку, то майже нічого не розповідав про війну. Беріг сім'ю від подробиць, щоб не переживали за нього.

«Він ніколи не казав, що йому важко. Я запитувала, чи не болить його голова, яку простудив ще до війни. Він ніколи ні на що не жалівся. Коли після похорону прийшли його речі з військової частини, у кожній кишені були серцеві й знеболювальні таблетки. Всі пластинки були початі…» – згадує Любов.

Євген на передовій, архів родини

Те, що йому було непросто без рідних, відчувалося у кожній розмові. Міг розповідати щось і постійно зненацька додавав: «Я люблю тебе, я сумую за тобою й дітьми».

«Відтоді, як прийшла повістка, для нас уже нічого не було легким. Ми жили зі страхом за Женю. Хоч я ніколи не допускала думки, що він може загинути. Більше хвилювалася, щоб не був тяжко поранений», – говорить вдова.

Головчаки садять городи, тримають корову, свиней, гусей, курей, індиків. Вдова наголошує: «А як в селі інакше? Мусиш працювати, щоб було що їсти».

Щоб заготовити сіно й солому, цього року вона винаймала односельців. Ще до війни Євген навчив Любов їздити трактором, тож з усім іншим впоралися самі. Якось в неї не заводився трактор, жалілась чоловіку, а той сказав: «Вчися жити без мене». Ніби відчував, що його життя скоро обірветься.

Любов вміє їздити на тракторі, фото Людмили Герасимюк

У родини Головчаків велике господарство, фото Людмили Герасимюк

Відтоді як Євген пішов захищати країну, старші сини Віталій та Артем стали відповідальнішими, почали більше допомагати у всьому. Катруся прибирає в домі й відповідає за Світланку. Інші діти теж мають свої маленькі обов'язки й старанно їх виконують.

Катруся допомагає доглядати за Світланкою, фото Людмили Герасимюк

«Діти переживали за нього. Віталік як найстарший намагався не показувати емоцій, але теж хвилювався, – каже вдова. – Ми молилися, щоб Бог зберіг Жені життя, але Він чогось дав нам такі випробування…»

«Всі 16 років спільного життя принесли на довідці про смерть»

Оскільки Євген був багатодітним батьком, це давало йому право звільнитися зі служби. У жовтні Любов Головчак зібрала всі необхідні документи. Потрібно було дочекатися буквально декілька днів. Та один із них став фатальним.

Востаннє подружжя спілкувалося в суботу 8 жовтня. Євген мав зателефонувати у понеділок, щоб дізнатися про результати обстежень сина, але чомусь не дзвонив і був поза зоною досяжності.

«У серці був неспокій. За трохи я побачила пропущений виклик з невідомого стаціонарного номера. В інтернеті пробила, що телефонували з міста Суми. Я подумала, що мій коханий у госпіталі. Навіть думки такої не допускала, що його не стало», – згадує вдова.

Любов Головчак на подвір'ї, фото Людмили Герасимюк

Того дня Любов Головчак з дітьми рубала на городі капусту. Як раптом побачила: на подвір'я заходить чоловік у військовій формі.

«Я гукнула йому: «Що сталося?» А він сказав, що мого Євгенчика вже нема: підірвався на протитанковій міні й поранення було несумісне з життям. Далі я не пам'ятаю, що було… Діти були біля мене, вони все це чули, – Любов заливається слізьми. – Ця звістка похитнула землю під ногами. Він був моїм Всесвітом, який у мене забрала війна».

На той час вже багато хто знав про смерть, але не знали, як повідомити про це жінці. Як виявилося, Євген загинув 8 жовтня. Це сталося на Харківщині поблизу села

Петропавлівська Куп'янського району.

Ніч, коли Любов Головчак очікувала на тіло коханого, була нескінченною. Плакали діти. До останнього всі сподівались, що це якась помилка. Жінка виглядала у кожне вікно – їй здавалося, що Євген зараз прийде й скаже, що все добре. Та замість цього наступного дня була важка процедура опізнання.

Вдова Любов Головчак, фото Людмили Герасимюк

Чоловік мав осколкове поранення в голову. Його руки й телефон були наскрізь пробиті. Ховали в закритій труні, бо це була п'ята доба після загибелі. Та й Любов не хотіла, щоб діти запам'ятали батька таким. Вона хотіла, щоб у їхніх спогадах він був таким, як до війни.

«Я не можу розказати, як пройшли похорони, бо було так боляче, що я нікого не бачила…

Я по фотографіях вже дивилась, що прийшло дуже багато людей. Як мені вручали прапора, я не могла його взяти в руки. Така велика ціна нашої свободи. Для мене ці похорони тривають і досі… Вони забрали в мене все. Всі 16 років спільного життя принесли на тій довідці про смерть. Частинку мого серця вирвали й поховали», – тихо схлипує Любов.

Поховання Євгена Головчака, фото Юлії Музики

Попрощатися з Героєм прийшло багато людей, фото Юлії Музики

Ритуал поховання Героїв: вдові вручають прапор, фото Юлії Музики

«Діти – моя опора»

Фінансово вдову та дітей підтримують рідні, друзі, односельчани, волонтери, пастор місцевої церкви та пресвітер Волинського об'єднання церков ЄХБ. А от душевні рани загоїти ніхто не в змозі.

«Нема таких слів, які могли б утішити, – зізнається вдова. – Багато хто каже, що якось треба триматися, а от як, ніхто не знає».

Легше їй стає після того, як виплачеться або помолиться.

В перші дні після поховання Любов Головчак приходила на могилу чоловіка щодня. Рідні почали хвилюватися, щоб не нашкодила серцю від хвилювань, просили, щоб приходила рідше.

Могилу Євгена можна впізнати за синьо-жовтим стягом, фото Людмили Герасимюк

Вдома їй важче, ніж на цвинтарі, бо все нагадує про втрату. Кожна частина обійстя – це результат праці Євгенових рук. До того ж тут знаходяться його речі та світлини, в тому числі годинники, які дуже любив носити.

Годинники Євгена, фото Людмили Герасимюк

Прапор, яким була покрита труна чоловіка, забрав син Віталій і повісив у кімнаті. Речі, які прислали з фронту, теж хотів залишити собі, та Любов не знайшла в собі сил, щоб дістати їх з пакета і випрати. Так вони й лежать нерозпаковані на горищі.

Прапор, який прийшов з речами з фронту, фото Людмили Герасимюк

«Кожен день встаю і кажу, що більше не плакатиму, щоб діти не бачили. Але не можна просто так заспокоїтися. Він до нас проявляв стільки любові, що це неможливо забути. Він любив практичні подарунки. Раніше купував телефони та інші корисні речі, а коли був на війні, придбав мені машину. Це був останній його подарунок. Я хотіла б нічого з цього не мати, але щоб Євгенчик був живий», – очі Любові знову наповнюються слізьми.

Авто – останній подарунок Євгена, фото Людмили Герасимюк

Найменші доньки обіймають маму, не вимовивши ні слова. Вони – найпотужніша її підтримка.

«Старші дітки теж втішають мене, але вони можуть піти десь погуляти, а Аліна і Світлана завжди поруч. Вони сплять зі мною в одній кімнаті. Ввечері, коли чують, що я плачу, встають зі своїх ліжечок і лягають біля мене. Аліна каже: «Мам, тато дивиться на тебе з неба і не хоче, щоб ти плакала», – ділиться жінка.

Кожен день Любов обіцяє більше не плакати, фото Людмили Герасимюк

Оскільки Євген часто був на заробітках, спільний час із ним у сім'ї дуже цінували. Зараз, коли вимикають світло, вечори без нього здаються особливо довгими.

«Моя опора – це діти. Не уявляю, як би справилась без них. Дивлюся на дітей і йду далі, бо треба поставити всіх на ноги та зробити так, щоб вони не впали духом, – каже вдова. – Лише зараз я розумію, як швидко пройшли ці 16 років з Євгеном. Раніше я могла жалітися, що він рідко дарував мені квіти. А тепер я ношу йому квіти на могилу. Біля хати росло багато хризантем. Всі повирізувала, позаносила для нього…»

Діти – опора Любові, 2022 рік, архівне фото родини

Діти змалку знають ціну свободи, фото Людмили Герасимюк

Усі тримаються разом, як радив Євген, фото Людмили Герасимюк

Ремонт хати Любов та діти дороблятимуть самі, фото Людмили Герасимюк

Авторка: Наталя Хвесик