Щодня Україна прощається зі своїми відданими синами та доньками, які гинуть, захищаючи її кордони. Непоправне горе переживають рідні загиблих. Кожен із них втрату близької людини сприймає по-різному. І кожен намагається жити далі.
Ми поспілкувалися з родичами п’ятьох загиблих на війні жителів Городоцької громади та зібрали питання, які виникли в них у зв'язку із втратою. Відповіді на ці питання підготувала психологиня – кандидатка психологічних наук, членкиня Української Асоціації нейропсихології Віра Лапа.
Текст створений Городок.City у партнерстві з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Минуло вже чотири місяці, як син загинув, а мені стає лише важче
Ольга Башук, медсестра Городоцької міської лікарні, має чоловіка та доньку. Жінка втратила молодшого сина Олександра. 23-річний воїн загинув чотири місяці тому — 16 серпня 2022 року на Донеччині.
— Чи є часові рамки переживання горя? Люди говорять, що час лікує, але пройшло вже чотири місяці, а мені стало тільки важче. Тільки зараз я починаю усвідомлювати, що втратила сина назавжди…
— Синдром втрати (іноді його називають «гостре горе») — це сильні емоції, пережиті в результаті втрати близької чи коханої людини. Горе — це також і процес «горювання». Проживання горя є своєрідною духовною роботою для людини, результат якої — повернення відчуття рівноваги і повноти життя. Тому дуже важливо оплакати свою втрату і «прожити» сильні емоції, пов’язані з цим.
Уникнення негативних переживань відтерміновує процес прийняття безповоротності втрати, уповільнює процес зцілення. Щодо часових термінів: точної відповіді спеціалісти не мають, інколи це вимірюється роками. Але думки психологів сходіться у тому, що з часом емоції змінюються. Тобто, людина не перестає відчувати біль від втрати близького, але гострота душевних переживань зменшується. З часом відчуття гострого болю перетворюється на тугу, печаль. Людина адаптується до життя, більше включається в соціальну взаємодію, це повертає їй відчуття наповненості життя.
Поступово травматичний досвід інтегрується в структуру особистості, психіка віднаходить певні механізми психологічного захисту. Людина починає використовувати копінг-стратегії — способи психологічної діяльності та поведінки, що виробляються свідомо, і спрямовані на подолання стресових та кризових ситуацій. Інколи це відбувається інтуїтивно, інколи люди звертаються за допомогою спеціалістів. Важливо пам’ятати, що бувають випадки, коли люди обирають деструктивні захисні механізми. Вони допомагають менш болісно пережити горе, але руйнують особистість. Наприклад, це можуть бути різного виду залежності.
Невістка втратила чоловіка, будучи вагітною. Не хочу її травмувати
Зорина Сільваші-Бузинська — волонтерка та дружина військового, а також мати двох синів, один з яких служить у лавах Збройних Сил України. На війні жінка втратила троюрідного брата Романа Водяного із села Чорниводи, що на Городоччині. Він загинув 26 жовтня, виконуючи бойове завдання на Херсонщині. Військовослужбовцю було 32 роки. Удома на нього чекала вагітна дружина, донечка та батьки.
— Хочу підтримати свою невістку, яка втратила чоловіка, але не знаю, як це краще зробити. Мені краще оминати цю тему і зайвий раз не травмувати її? Або навпаки, порадити, щоб вона трималася, була мужньою та не плакала і намагалася жити далі заради дітей? Як правильно поводитися і допомогти їй подолати відчай та біль від втрати?
— Смерть лякає людей найбільше. Це природно, бо ніхто не живе вічно. Страх смерті є базовою людською емоцією. Ми не знаємо точної дати своєї смерті і що відбудеться з нами після неї, як це переживуть наші рідні. Тому уникання розмов про смерть — це більше про страх самої теми, аніж про турботу.
Смерть близької людини утворює порожнечу в житті її рідних, яким дуже важко витримувати цю пустку, звикнути до нового життя. Але важливо пам’ятати, що саме страждання є звільненням, воно має важливе значення для адаптації людини до змін в її житті. Тому не варто знецінювати негативні емоції людини та пропонувати їх заглушити.
Пропозиції «взяти себе в руки», «бути мужньою», або розповсюджене кліше «все буде добре» — це заперечення реальних емоцій людини. Це не допомагає, а навпаки – змушує людину почуватися винною за свої переживання. Намагаючись таким чином «підтримати» ви навіть можете зіткнутися з агресією, і це буде нормальною реакцією людини, яка не відчуває розуміння.
До того ж людина, яка переживає втрату, часто відчуває потребу поговорити про того, хто пішов з життя. І не треба боятися таких розмов. Коли є бажання уникнути спогадів про померлого, подумайте: ви не хочете травмувати цим людину чи себе? Розмови про смерть підвищують нашу особисту тривогу. Просто вислухати — це і буде цінна допомога.
Інколи нами може керувати страх того, що нам нічим втішити людину, яка горює. В таких випадках треба згадати, що найкраще допомагає щирість. Навіть якщо ви скажете: «Я не знаю, що тобі сказати, але я з тобою, я тут, поряд» — це ліпше. Проста присутність поруч може бути більш цілющою, ніж тисячі слів.
Не полишає безсоння і таблетки не допомагають. Чому він, а не я?
Любов Андріївна Сіщук — бабуся 22-річного військового Віктора Шкромиди, який загинув на Одещині 8 квітня. Він зростав у селі Кремінна на Городоччині. Хлопчик не знав батька, який зник ще тоді, коли Віктору було лише два рочки. Мати змушена була поїхати на заробітки, а батьків маленькому Віті та його старшому брату замінили дідусь із бабусею. Сьогодні бабуся із дідусем проживають удвох. Любов Андріївна зазначає, що досі не може змиритися із втратою, хоча вже й минуло понад пів року. Не полишає її безсоння, часто п’є заспокійливі таблетки.
— Як впоратися, як пережити це горе? Чому він, а не я? До кого звертатися? Де шукати сили?
— На процес горювання дуже впливають обставини смерті. Очікувана втрата не викликає подиву. Мова йде про випадки смерті людей похилого віку або людини, яка тривалий час страждала від невиліковних хвороб. У таких випадках у родичів і друзів є час попрощатися із близькими й підготуватися до їхнього відходу. Але раптова або насильницька смерть переживається рідними набагато важче. Раптовість робить майже неможливим прийняття та інтеграцію втрати. Їх розвиток затримується, переважають інтенсивні почуття тривоги, самозвинувачення і депресія, що ускладнюють щоденне життя. Також на проживання людиною втрати впливає вік самої людини.
В людській свідомості є певне сприйняття природної черги смерті: люди менш травматично переживають втрату старших та більш болісно, коли помирають молоді або діти. Батькам, бабусям та дідусям, що переживають смерть дитини або онука, набагато складніше впоратися з горем, бо з такою втратою руйнується сприйняття їх особистого майбутнього.
Часто з дітьми пов’язані надії, мрії та плани батьків, які після втрати дитини не збудуться ніколи. Часто діти підсвідомо сприймаються батьками, як продовження їх батьківського життя після смерті. Тому людям старшого віку дійсно переживати втрату дуже важко. Іноді спостерігаються реакції «застрягання» на певних етапах переживання горя. Такими реакціями можуть бути: повний відчай та заперечення втрати, уникнення будь-яких нагадувань про померлого, самоототожнення з померлим або його ідеалізація, нічні жахіття та самоізоляція від суспільства.
Горювання виснажує не тільки морально, але й фізично. Тож для підтримки нервової системи інколи бажано звернутися до спеціалістів, щоб отримати кваліфіковану підтримку. Ідеальним варіантом є спільна робота команди спеціалістів — медиків (невролога, психіатра або психотерапевта) та психолога. Інколи психологічна підтримка може бути отримана від духовника або священика, для декого віра є потужним ресурсом, який може підтримати у важкий період життя.
Втратила єдиного сина і тепер нічого не хочеться
Оксана Дезік — городоччанка, яка на війні втратила свого єдиного сина Олександра. Він був командиром гармати, звільняв Бучу від окупантів, потім вчився користуватися новітньою зброєю у Польщі. Навчившись, разом із городоцькими побратимами захищав Донбас. Там ворог наніс ракетний удар з комплексу «Точка У», внаслідок якого 17 травня 2022 року і загинув Олександр. Хлопцеві на той час було 24 роки. Вдома на воїна чекала мати та наречена Анастасія.
— Як віднайти сили жити далі? Інколи взагалі нічого не хочеться і «не можеться»…
— Існує теорія про п'ять стадій переживання горя – заперечення, гнів, компроміс, депресія та прийняття. Цей погляд міцно вкоренився в масовій культурі, але сучасні дослідження доводять, що не всі люди переживають втрату однаково і саме в такій послідовності. Але розуміння того, що є певний цикл переживань, за яким слідує полегшення, надає людині сил пережити найгостріший період втрати.
Інколи дійсно наступають періоди відсутності будь-яких бажань, певна апатія і безучасність. В деяких випадках такі періоди «бездіяльності» можуть стати часом для накопичення сил. Але якщо такий період триває занадто довго і людина не може самостійно вийти з цього стану, треба звертатися до спеціалістів — практичного або клінічного психолога. Тривале перебування в негативному, пригніченому емоційному стані може свідчити про депресію. Депресія є захворюванням, для подолання якого необхідно звертатися не тільки за психологічною, але й медичною допомогою.
Дітям без батька дуже важко і психолог не допоміг
Ольга Назарова — дружина Івана Назарова, військовослужбовця механізованого батальйону, який загинув 30 червня на Донбасі. Сім’я проживає у селі Лісоводи Городоцької громади. Без батька залишилися двоє діток воїна — 13-річний син та 10-річна донечка. Пані Ольга розповідає, що з часом легше не стає нікому з них – діти дуже важко переживають втрату тата. Уже й зверталися по допомогу до психолога, але поки безрезультатно.
— Я не можу дивитися на страждання дітей — їм дуже важко. Як їм допомогти і як правильно поводити себе із ними?
— З дітьми потрібно розмовляти. Не можна забороняти дитині плакати, сердитися або почувати себе нещасливою. Дитина повинна навчитися тому, що в житті є і радісні переживання, і болісні. Що спочатку може бути дуже важко, але з часом буде легше.
По можливості необхідно створити атмосферу безпеки для дитини, щоб вона відчувала, що вона не сама. Розказати, що не дивлячись на болісну втрату, вона має право відчувати радісні емоції і знову зможе стати щасливою. При цьому треба усвідомлювати, що дитяча психіка дуже вразлива, і дорослим треба орієнтуватися на саму дитину.
Трапляються випадки, коли дитина ніби взагалі не реагує на повідомлення про смерть близької людини, продовжуючи поводити себе як зазвичай. Це може викликати тривогу у оточуючих, які намагаються розговорити дитину, нагадати, що близької людини вже немає і запропонувати поговорити про це. Але така поведінка дорослих може спричинити повторне травмування дитини. Тому головна порада — довіритися інтуїції самої дитини.
Допомогою може бути пошук ресурсної для дитини діяльності: поговорити, помалювати, поліпити з пластиліну, почитати книжку. Якщо дитина захоче відвідати могилу загиблого батька, не варто відмовляти їй у цьому.
Але якщо ви помічаєте, що емоційний стан дитини переважно пригнічений, порушився її сон або апетит, то краще звернутися до спеціаліста. Він за допомогою різноманітних «м’яких» технік зможе допомогти дитині віднайти внутрішній ресурс пережити втрату. Але важливо знайти ту людину, яка встановить контакт з дитиною. І ще потрібно пам’ятати, що одноразовий візит до фахівця, зазвичай, не допоможе — потрібен час.
Підлітки переживають смерть майже так само, як дорослі — вони намагаються знайти якийсь сенс у ній. Важливо пам’ятати, що переживання втрати може бути ускладнене особливостями пубертату — гормональними та психічними змінами. Тому часто основним захисним механізмом стає заперечення — підлітки вдають, що їх це не турбує. З дітьми цього віку так само важливо розмовляти про їхні почуття, переживання та труднощі.
コメント