Старший солдат Збройних Сил України, 36-річний нікополець Сергій Сова загинув у бою з російськими окупантами на Харківському напрямку. Тіло військовослужбовця 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр» було знайдено у вересні під час ексгумації могил у звільненому Ізюмі. 23 вересня воїна провели в останню путь у рідному Нікополі.
Наступного дня Президент України Володимир Зеленський підписав Указ про присвоєння Сергію Сові звання Героя України посмертно.
У Нікополі у Сергія залишилася дружина Оксана та двоє дітей – 15-річний син Марат та 9-річна донька Еліна. А ще спортивні та бойові нагороди, друзі, мрії, будинок та улюблена справа – кінологія.
Тепер все це дружина Героя України Оксана береже як спадок та пам'ять про коханого, друга та чоловіка. Історію спільного життя Оксана Сова розказує особисто.
Текст створений Нікополь.City у партнерстві з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Вдова Героя України
Я народилася і виросла у Нікополі. У 2002 році закінчила 11 класів і хотіла стати вчителем фізкультури. В дитинстві мріяла про собаку, але батьки не розділяли мого бажання тримати її в квартирі.
Навчаючись у школі, прагнула займатися всім, що було до вподоби: танцями, грі на фортепіано, вивченням англійської, карате і боксом. Але на все коштів у батьків просто не вистачило б. Тому я ходила на стадіон «Трубник». З 5 по 11 клас займалася у Володимира Чауса легкою атлетикою. Потім тренувалася у Вадима Щуренка та Юрія Осипенка.
Виконувала всі нормативи, тож могла з легкістю вступити до спортивного вишу. На жаль, я не стала студенткою інфізу, бо залишилася у Нікополі. Обрала факультет менеджменту організацій Міжрегіональної академії управління персоналом.
У школі добре вчилася, тому навчатися в МАУПі було не складно. Проте через рік в родині виникли фінансові труднощі. Мені запропонували роботу на підприємстві Ніко Тьюб у відділі кадрів. Я погодилася і влаштувалася. Академію вже закінчила заочно у 2007 році.
З самого дитинства я любила відпочивати на морі. Ця любов залишилася і в сімейному житті із Сергієм. Мене захоплює Грузія – мрію там побувати. Подобається на Заході України. Якщо вдасться, поїдемо туди з дітьми. Це буде наш перший Новий Рік без тата, тому хочу щоб вони зустріли його не під обстрілами у Нікополі.
Більше ніж прикраса
Вперше я побачила Сергія, коли ми були підлітками. Ми займалися спортом на одному стадіоні, проте особисто не були знайомі. Я жила своїм життям, будувала плани на майбутнє. Сергій жив своїм – після школи поїхав навчатися до Кривого Рогу, розвивав кар’єру боксера. Фінансово його підтримували спонсори, але очікування Сергія не виправдалися – мій чоловік звик бути першим номером, а вони бачили лідером іншого. Тому він вирішив повернутися до Нікополя і піти на строкову службу до армії – в нього якраз був призовний вік. Відслуживши, не вагаючись підписав контракт. Він завжди мені говорив, що армія – це наче його доля.
Наше близьке знайомство відбулося лише у 2006 році наприкінці вересня. В одному з клубів міста Сергій святкував день народження друга, а я – день народження подруги. Він випадково потрапив до мого поля зору і я зрозуміла, що десь вже його бачила. Згодом усвідомила хто це, як він подорослішав і змужнів.
Нашій зустрічі в той вечір передували невипадкові випадковості. Якби я з подругами не обрала саме цей клуб, а Сергію не вдалося помінятися з товаришем по службі виходом в наряд, ми б не побачились. У той вечір я проявила ініціативу і залишила Сергію номер телефону. Проте на дзвінок не розраховувала. Але він зателефонував і запросив на побачення.
Я згадую наше перше побачення у парку Металургів. Як тоді ми насолоджувалися одне одним: сиділи на лавці і довго спілкувалися. Потім гуляли стежками парку до пізнього вечора. Тоді Сергій підкорив мене своєю добротою, попри те, що відчувався його характер. Коли я дізналася, що він служить на контракті, почала ставити йому мільйон запитань. Тоді мені було цікаво дізнатися про нього все. З того моменту ми не розлучалися, а через пів року одружилися.
Мені дуже пощастило з моїм чоловіком, бо він був здатний на особливі вчинки.
Свого часу наша родина, в якій вже був маленький син Марат, переживала фінансові труднощі. Ми ходили по магазинах Нікополя і натрапили на ювелірний відділ. Я побачила золоту каблучку і кажу Сергію: «Дивися, яка гарна. Ти мені колись таку купиш?». Відповівши: «Авжеж куплю!», Сергій зняв із себе свій золотий ланцюжок, і у цьому ж відділі віддав в обмін на каблучку. Я стала відмовляти, але Сергія важко переконати, коли вже вирішив щось зробити. З того часу я її не знімаю. Вона мені дорожча навіть за весільну обручку.
Вчинок Сергія тоді продемонстрував мені, наскільки я була йому дорога і наскільки він був готовий віддати своє для мене, для родини.
Спільні мрії
Плани і мрії у нас були із Сергієм спільні. Ми хотіли завести двох східноєвропейських вівчарок зонарного забарвлення. Вже маючи двох дітей мріяли про те, щоб пожити для себе. В часи сімейного відпочинку завжди одне одному говорили: «Уявляєш, коли діти подорослішають і поїдуть від нас, ми будемо насолоджуватися компанією лише одне одного».
Ту ніч ми важко пережили
Звістку про загибель Сергія я пережила двічі. Остання телефонна розмова із ним була 19 квітня. З того часу почалися пошуки. Ми сподівалися на полон або на поранення. Я дуже добре знаю свого чоловіка: де б він не був, якби був живий, знайшов будь-яку можливість сповістити про себе. Але на зв’язок Сергій не виходив… Десь через місяць я зрозуміла для себе – Сергія немає в живих. Це було перше відчуття втрати.
Вдруге знову відчути цей біль довелося у вересні, коли я знайшла в телеграмі Ізюма фото ексгумації тіла. Тоді сховати своїх емоцій від дітей я не змогла. Я закричала. Завжди намагалася стримуватися, але в той момент не змогла фізично. До мене підбігли Марат з Еліною і запитали, що сталося. Сказала, що тата знайшли і ми будемо повертати його додому. Ту ніч ми важко пережили, багато плакали.
Коли почалася деокупація населених пунктів на Харківщині, Марат кожного дня дивився карту наступу ЗСУ і говорив, куди підійшли наші. Ми знали, що нам потрібна Сулигівка, Бражковка і навколишні населені пункти… Ми знали, де були бої, і що хлопці могли бути в цьому секторі, але не знали, де саме. Тіла бійців, які залишилися на межі розмежування на захопленій території, забрали, а інші залишилися на окупованій території…Їх взагалі взяли в кільце. Тож ми чекали звільнення.
Я кожен день відчувала, що скоро це відбудеться і ми зустрінемося із Сергієм востаннє.
Тіло чоловіка ексгумували через кілька днів після деокупації Ізюма - 15 вересня. Сергія потрібно було забирати, тож я зателефонувала до місцевого військкомату і повідомила про це.
Ранок того дня, коли я виїхала за ним до Харкова, був важким і бентежливим. Діти знали, що я їду за татом. Пообіді ми прибули до міського моргу, в якому вже знали, кого ми забираємо. Нас зустрів судмедексперт. Щоб мене пожаліти, він запропонував не проходити процедуру впізнання, а показати на ньому місця розташування татуювань Сергія, яких було кілька. Але я наполягла, бо мала переконатися, що забиратиму саме свого чоловіка. Під час впізнання я була максимально зосередженою. Розуміла, що маю тримати себе в руках. Відчуття мене охопили вже потім. Коли тіло Сергія накрили, я зрозуміла – його життя обірвалося тоді, а моє – в цей момент. Після оформлення документів, перше, що я зробила, коли ми поїхали, це зателефонувала батькові Сергія і повідомила, що ми їдемо додому.
Сергія ми везли у похоронному транспорті. Я сиділа поруч з водієм та представником військоммату, а тіло мого чоловіка було в салоні автомобіля. Я їхала і розуміла, що він за моєю спиною.
В дорозі від втоми і моральної напруги я на хвилину провалилася в сон. Бачу, як сиджу на стільці, а позаду підходить Сергій і посміхаючись обіймає мене. Відразу відчула – він знає, що я його забрала, що він повертається додому. Я ніколи не забуду цей момент.
Бережу пам’ять про невтомність і завзятість чоловіка
Ще хлопцем Сергій почав ходити на бокс. Цей вид спорту був його стихією – він віддав йому 8 років.
Всі його спортивні нагороди та перемоги, це його робота, завзятість та піт. Сергій завжди казав: «Я не талановитий. Я завзятий», і постійно працював над собою. В пам'ять про його невтомність у спорті я бережу його спортивні нагороди – перші боксерські рукавиці, в яких він став чемпіоном України серед юніорів, нагороди за чемпіонство в обласних турнірах, його посвідчення кандидата в майстри спорту. Також з особливою увагою бережу його бойові нагороди.
Для нашої родини особливим моментом стало перейменування на честь Сергія вулиці в Ізюмі. Ця новина була для мене несподіванкою, адже я побачила її в Інтернеті. Без сліз, авжеж, відреагувати я не змогла. Це так багато, так важливо, що міська військова адміністрація віддала шану захиснику міста. Моє бажання, яке я реалізую після перемоги – відвідати з дітьми Ізюм і прогулятися вулицею, названою на честь нашого тата.
Так само я б хотіла, щоб ім'ям мого чоловіка була названа вулиця і у Нікополі. Вулиця, на якій ми живемо, підпадає під перейменування, тому від імені мешканців я звернулася до міського голови Нікополя із пропозицією назвати її на честь Сергія.Чекаємо, поки подання розглянуть на сесії міської ради.
Зараз дуже важливо берегти пам'ять українських захисників і захисниць, адже вони пишуть нову історію. Наші діти зараз це проживають, а онуки будуть вивчати. Кожне наступне покоління має нести цю пам’ять, але те, як вони будуть її нести, залежить від того як ми будемо розповідати та вшановувати наших Героїв сьогодні.
Кінологія допомогла тримати себе в руках
До обстрілів Нікополя я продовжувала займатися нашою сімейною справою - кінологією, адже розуміла, що так легше переживати періоди пошуків Сергія. Я тренувала собак у приватному форматі, спілкувалася з їх господарями. Зараз, на жаль, повернутися до роботи не маю змоги через постійні обстріли міста. Тому присвячую час дітям та трьом нашим собакам – Дакоті, Марго та Фоксі.
Кінологія в нашій родині з’явилася із появою першого пса Зевса. Саме з ним Сергій почав займатися дресуванням у 2010 році. Тренування проводив як самостійно, так і з інструкторами. Нам дуже припала до душі кінологія і ми вирішили продовжувати цю справу.
Вже у 2013 році з’явилася ще одна собака – Сіяна, яку Сергій привіз для мене з Черкас. Дресурою Сіяни вже займалася я. Процес мене настільки захопив, що це стало моїм хобі. Можливо, якби ще в школі у мене з'явилася собака, мій шлях до кінології був би ще з дитинства.
З 2015 року ми займалися розведенням. Так одну з доньок нашого Зевса – Фоксі, ми залишили собі. Зараз Фоксі 6 років і усю любов вона віддавала саме Сергію.
Підтримка дітей заспокоює
З Маратом ми залишаємося у Нікополі. Артобстріли міста не вщухають, тож Еліна знаходиться у більш безпечному місці. Інколи мені важко з сином через його підлітковий вік і впертість, тож я подумки звертаюся до Сергія з тим, як тепер одній з ним справлятися. Але підтримка Марата для мене неоціненна. Інколи він дивує мене власними дорослими міркуваннями, намагаючись пояснити, що життя після втрати Сергія не зупиняється.«Тато б не хотів, щоб ти сильно страждала і тримала все в собі», – сказав мені якось син.
Мені інколи здається, що наші із Сергієм діти сильніші, ніж я. Коли я проявляю слабкість, Марат це бачить і говорить: «Мам, ти у мене сильна і незалежна. Залишайся собою».
Я не можу зрозуміти що вони відчувають, бо вони бачать втрату батька через свою призму, щось можуть приховувати. Коли ми кілька разів за ініціативою Марата їздили до Сергія на кладовище на День захисника та день ЗСУ, син просив залишити його сам на сам із татом. Від психологів відмовляється, говорить, що якщо буде потрібно, він звернеться до мене.
Еліні було спочатку дуже важко. Відчувалася навіть злість. Колись ми поверталися з дитячого майданчика і вона сказала: «У всіх тато є, а у мене немає». Але зараз їй легше. Вона мене лікує обіймами та поцілунками, просить, щоб я не плакала, говорить, що любить мене.
Comments