Данилові Мельнику було 29 років. Народився в Устимівці на Київщині. Мав хист не лише до музики, а й до конструювання. Зумів удосконалити бронетранспортер на фронті. Пройшов бої в Іловайську. Повернувшись до цивільного життя, долав тремор, щоби знову грати на улюбленій бандурі. Під час повномасштабної війни став на захист України. Поліг під Бахмутом 10 травня 2023 року.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Суспільне. Усі історії з циклу «Творці кобзарської культури, які полягли за Україну» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
Любов до музики та історії
Данило зростав у музичній родині. Мати Марія у студентські роки грала на бандурі, співала в самодіяльному університетському тріо. Батько Борис теж самотужки опанував бандуру, писав патріотичні пісні. За словами Марії, любов до музики та історії стала тим, що поєднало їх із чоловіком, а згодом у цій атмосфері вони виростили своїх дітей.
Для дітей у цій родині історія не була чимось із підручника, а переказами про історичні події свого роду.
«Це були 1990-ті. Усе обговорювалося – ми проводили аналогії, аналіз. Усе було живим і зримим. А діти допитливі. Так воно й опановувалося самотужки. А коли пішли до школи, уроки історії для них були вже зрозумілими», – розповідає Марія.
Усі діти в сім’ї мали абсолютний слух і хист до музики. Данко, як його ніжно називає мама, любив усі пісні, які знав і співав разом із нею змалечку. А їх було – більше сотні. Одна з найулюбленіших – козацька пісня «Добрий вечір тобі, зелена діброво».
«Під кінець цієї пісні йдеться: «Вже про тебе, козаче, вороги питають, Щодня й ночі в темнім лузі все тебе шукають». Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: «Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!». Так звучала мотивація моїх дітей які взяли участь у війні. Всі пішли добровольцями за покликом серця і душі», – каже Марія Гармаш.
Вісім операцій до 11 років
У дитячому віці через двосторонню дисплазію кульшових суглобів Данило переніс численні операції. Батько був переконаний, що непересічний талант забезпечить хлопцю майбутнє і навіть у період операцій носив малого Данка із загіпсованими ногами до Київського державного музичного ліцею імені Миколи Лисенка.
«Там дуже розуміючі й талановиті вчителі були. Вони сприймали це нормально, як в принципі й діти, коли ще були маленькі. Йому там було непогано. Він не міг бігати, як інші діти, то мусив займатися тим, що йому пропонував батько, – розповідає Марія Гармаш. – У мене лишився його літачок, який він потайки від батька змайстрував. Батько його націлював тільки на бандуру, на пісню. Все інше, то були забавки дитячі».
Реабілітація після операцій, яких до 11 років у Данила було вісім, потребувала терпіння. Мама каже, загартовування сили волі відбувалося поступово.
«Хочеш не хочеш, мусив терпіти, бо мама з татом казали, що треба. Я завжди намагалася тримати себе так, щоб він розумів, що є речі, яких боятися не потрібно. При цьому всьому він був настільки добрим, що жалів кожну травинку і комашку», – згадує Марія Гармаш.
У музичній школі, де більшість дітей були російськомовними, україномовному Данилові було складно. Але коли минулися операції і хлопець змужнів, він став захисником для всіх тих, кого несправедливо ображали, каже мама.
Вибір професії
Коли закінчував школу, Данило опинився на роздоріжжі, вагаючись, який фах обрати. Він уже успішно концертував, отримував гран-прі й перші місця на музичних конкурсах. Його знали, шанували, цінували. Зокрема, у Київському Будинку вчителя. Водночас Данило не полишав мрій про технічну спеціальність.
«Я не знаю. Мені подобається і технікою займатися і винахідництвом. Але ж готова спеціальність вже є…», – міркував він.
Мати також була прихильною до того, щоб він продовжував мистецьку кар’єру. Каже, Данило був змалечку дуже доброю, жалісливою дитиною, уважним до природи, до людей. Вона передбачала, що в нього попереду якщо не артистична, то педагогічна діяльність.
На остаточне рішення Данила вплинула випадкова зустріч із бандуристом, доцентом Тарасом Яницьким, який став для нього другом і вчителем. Тарас запросив Данила на навчання до Київського університету культури і мистецтв по класу бандури.
Захисник, бандурист, мрійник
Під час Революції Гідності Данило Мельник був активним учасником подій на Майдані. Після закінчення першого курсу став на захист України разом із батьком та братами Устимом і Богданом. Воював у добровольчому батальйоні «Донбас», був стрільцем-навідником. Пройшов Іловайський котел.
Данило виконує пісню «Ой, у лузі червона калина»
«У нас у родині не було навіть мови, аби усунутися від такої відповідальності, як бій за Україну, – каже Марія. – Ще у 2013 році, коли постав Євромайдан, старший син Устим приїхав і повідомив, що там робиться. Я послухала і кажу: «Діти, буде війна. Готуймося». Я була на Майдані періодично, вони – майже весь час».
Данило воював у добровольчому батальйоні «Донбас», був стрільцем-навідником. Пройшов Іловайський котел.
«Коли їх оточили, Устим бігав з автоматом і намагався відстрілюватися. А Данило допомагав пораненим. Він дуже їм співчував. Перейшовши таке поле болю і страждань, був дуже чутливим. Дивом звідти вийшли, – говорить Марія Гармаш. – Після цього Устим пішов служити в Нацгвардію, а Данило повернувся до навчання. Устим старший від нього на три роки, закінчив консерваторію по класу кларнета. У нього теж мало бути велике майбутнє. Все перекреслила війна».
Навчання давалося Данилові легко, втім, війна залишила свій слід – через тремор рук він наново вчився грати на бандурі. З допомогою свого вчителя Тараса Яницького та різноманітних вправ зміг опанувати тремор.
«Він мав хист не лише до музики, а й до конструювання, – говорить Яницький. – Знаю, що йому навіть вдалося удосконалити БТР, в якому на війні проводив багато часу. Але в результаті ще й мав якісь проблеми з командуванням, мовляв, не на те витрачав час».
Під час навчання Тарас Яницький брав Данила на концерти – грали на одній сцені. Каже, Данило вміло виконував і народні, і класичні твори, любив і поважав бандуру як символ незламності українців.
Після отримання вищої освіти Данило Мельник працював у Київській спеціалізованій гімназії №48, викладав історію мистецтв.
«Його дуже любили діти. Відіграло роль те, що він із багатодітної родини. У дитячому товаристві був як риба у воді, – говорить мама. – Єдине його турбувало – що часу не лишалося на його захоплення: він із дитинства майстрував кораблики і літачки. Та й зарплата не дозволяла купувати потрібні деталі».
У 2015 році Данило одружився із волонтеркою Інною, яка допомагала, зокрема, і підрозділу його брата Устима. Подружжя любило подорожувати.
Данило Мельник з дружиною Інною Джерело: Facebook сторінка Інни Мельник
Повномасштабна війна з «Вовками да Вінчі»
Коли почався повномасштабний наступ, Данило повернувся на війну.
«Попри те, що Інна хворіла і просила його не йти, він не міг залишитися, бо вся сім’я пішла воювати», – каже мама.
Данило служив у полку «Вовки да Вінчі». Обрав собі позивний «Кенон», що в перекладі з англійської – гармата. На війні зумів здійснити мрію про польоти, захопившись дронами. Їздив на навчання, вивчав англійську, одержав сертифікат, мав бути оператором БПЛА.
«У нього навіть був свій винахід – щось він там прилаштовував. Лишилися креслення, деталі», – говорить Марія Гармаш.
Під час повномасштабного вторгнення, як і на початку війни у 2014-му, Данило Мельник взяв з собою на війну бандуру, розуміючи силу і символізм цього інструмента. І якщо в батальйоні «Донбас» він не знайшов однодумців, то у «Вовках да Вінчі» неодноразово грав для побратимів.
«Данило переконався, що там є з ким співати і люди цінують пісні, які він виконує. Він вписався в цю команду», – каже мама.
Під час служби, як і брати, надсилав мамі лише короткі повідомлення «+» чи «4.5.0», що означало «все спокійно». У зв’язку із захопленням дронами, дорученнями від командування, навідувався до Києва, але завжди мав багато справ. Купив собі мотоцикл, якого раніше не міг дозволити.
«Я тепер дуже швидко встигаю проїхатися по Києву, побути, де мені треба, і зробити, що треба», – хвалився мамі.
«Лише один раз за час війни я з ним побачилася, коли отримав поранення старший. Тоді приїхали у госпіталь усі. Зібралися троє вояків моїх і трошечки поговорили», – згадує Марія Гармаш.
«Пливе кача по Тисині»
10 травня 2023 року життя Данила обірвав ворожий снаряд під Бахмутом на Донеччині. Це було його останнє чергування у піхоті, після цього мало бути переведення у підрозділ операторів БПЛА.
«Під час штурму, коли був перепочинок у його взводі, прибіг з нуля посланець і сказав: хто може, йдіть, бо є поранені. І Данило пішов. В тому бою його скосило. Коли Устиму повідомили, що Данило поранений, він помчав туди, сподіваючись, врятувати брата. Приїхав, але Данило був вже у чорному пакеті. Його везли на сортування», – каже мама.
Прощання з Данилом. Джерело: alexxbabenko для Frontliner / Instagram
Данила привезли до Києва через 10 днів. На прощанні Тарас Яницький виконав на бандурі «Пливе кача по Тисині». На похороні були товариші з батальйону «Донбас», з яким служили у 2014 році.
Поховали Данила Мельника на Лісовому кладовищі в Києві.
Побратими в пам’ять про нього підписували снаряди, що відправляли у бік ворогів, – «За Кенона». Його могилу провідують бандуристи.
«Данила дуже любили обидві племінниці – у старшого брата дівчинка і у сестри дівчинка. І коли він приїздив до них, для дітей це було свято, – говорить Марія Гармаш. – Одна з них і зараз каже: я знаю, Данило нас бачить, він став зірочкою в небі».
Авторка: Ольга Суровська Головна ілюстрація: Наталія Назаренко
Komentarze