Текст підготований командою Сміла.City у рамках конкурсу регіональних текстів, який організувала платформа пам'яті Меморіал.
Життя смілянина Валерія Гілявського обірвалося на 58 році. Він загинув на Київщині 2 березня від множинних кульових поранень. Поховали Героя у Смілі, що в Черкаській області. Указом Президента України від 14 березня Валерія Гілявського нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню посмертно.
Все життя мріяв воювати
Валерій Гілявський народився і виріс у Смілі. Закінчив ЗОШ № 12 нашого міста. Молодий юнак служив у лавах радянської армії в Баку.
За професією Валерій Михайлович був кранівником. До розпаду радянського союзу працював у будівельній організації Черкаського будівельного управління, яка побудувала чи не всі багатоповерхівки в місті. З кінця 90-х і на початку 2000-х, коли з роботою у Смілі було сутужно, їздив на заробітки, де працював автослюсарем. Повернувся до Сміли у 2008 році та продовжив тут автослюсарну справу. Багато смілян пам’ятають його як талановитого майстра своєї справи. Перед тим як укласти контракт із ЗСУ працював на СТО в районі Автопарку.
Зі своєю майбутньою дружиною Вікторією, мамою його синів Олександра і Антона Валерій Михайлович познайомився в Баку. Двох смілян доля звела чомусь там… Вікторія приїхала разом з батьками до свого старшого брата, який проходив там військову службу і там же познайомилася з Валерієм. Вони почали спілкуватися, листувалися, а по його поверненню до Сміли вирішили поєднати свої долі.
Бажання присвятити своє життя військовій справі у Валерія Гілявського з’явилося ще після служби в армії. Валерій хотів воювати в Афганістані, але не потрапив туди через медичний висновок комісії, яка не допустила хлопця до військової служби.
Спогадами про свого батька зі Сміла.City поділився син Валерія Михайловича — Антон Гілявський. У Смілі Антон керує громадською організацією «АвтоЄвроСила». До війни мав у Смілі невеликий бізнес, який зараз призупинився. Тепер за кордон Антон їде аби пригнати чергову машину для потреб ЗСУ.
«Скільки його пам’ятаю батько завжди хотів воювати. Як почалася війна у 2014 році він «дотерпів» аж до 2018. У мене брат у 2016 році потрапив в зону АТО. Він прикордонник, який свій перший контракт підписав у Оршанці», — розповідає Антон Гілявський.
Розмови про те, що треба йти захищати свою країну, батько Антона заводив не один раз. Про своє бажання говорив відкрито. Сини по черзі намагалися вмовити його не робити такого та підшукували батькові інші варіанти роботи аби відволікти від цієї ідеї.
«В якийсь момент все дійшло до «точки кипіння». Його сильно «давило» те, що відбувається в країні. Була між нами конкретна розмова, де він сказав, що хоче змінити своє життя і йти воювати. Знаєте як воно почути від батька, що він йде воювати, щоб його сини там не були?», — згадує розмову з батьком Антон.
Після однієї з таких розмов, нічого не кажучи дітям, Валерій Михайлович пройшов комісію і підписав контракт. Це був 2018.
Валерій Михайлович Гілявський
Фото: з архіву родини
Завжди усміхався і ніколи не говорив, що йому важко
У Львові Валерій Михайлович два місяці був на навчанні. Далі потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців у складі якої воював на територіях Луганської та Донецької областей.
Після перших трьох років служби Валерій Гілявський міг вже йти на пенсію, але вирішив продовжити контракт ще на рік.
«Війна, військові — це було його. Він був дуже впертим в плані війни. Перед повномасштабною війною восени 2021 року батько підписав черговий контракт ще на рік. За два тижні до повномасштабного вторгнення він був у відпустці на ротації, але його викликали на два тижні раніше в частину і їх закинули на підсилення територій Чернігова, про що я нічого не знав. Брат в цей час був у Волновасі», — розповідає Антон.
Коли російські війська наступали на Київ, з Чернігова 72-гу окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців перекинули на оборону столиці. У складі 72-ї бригади старший солдат Валерій Гілявський служив стрілецем-помічником гранатометника.
«24-го з ним не можливо було зв’язатися, він не мав часу на розмови. 25 він вже був біля розбитого мосту в Ірпені. Половина його бригади брала участь у вуличних боях, а батько залишився з тими, хто зупиняв наступ орків. Так тривало 4 доби. З 24 лютого ми стали частіше телефонувати один одному. Батько або підіймав слухавку і говорив, що він зайнятий, або просто збивав і передзвонював пізніше. Так я розумів, що він живий і з ним все добре.
Весь період з 25 лютого він майже не спав. Пропадав зв’язок, їх постійно обстрілювали, годували наших місцеві жителі, зв’язок зі своїми час від часу втрачався, було не зрозуміло звідки наступають вороги та яка ситуація в сусідніх населених пунктах.
Він усміхався постійно, розмов про те, що йому важко не було. Він більше хвилювався за те, що пропав зв’язок, що заклинило зброю і він залишився з одним кулеметом і не було чим вести вогонь. Хвилювався і постійно запитував за Сашу (старший син Валерія Михайловича, який на той час воював у Волновасі – прим. ав.)», — згадує Антон спілкування з батьком в лютому.
До останнього не вірив у загибель батька
1 березня Валерій Михайлович зателефонував Антону і сказав, що трохи відпочине. Він був дуже стомлений. У нього тремтів від перевтоми голос. Батько з сином домовилися зідзвонитися після того, як той відпочине, але дзвінка від батька Антон так і не дочекався.
«Виходить, що це була остання наша розмова. Батько перестав виходити на зв’язок. Смерть настала 2 березня. Був артобстріл позицій, де вони стояли. Він був 300-м. Його везли в госпіталь, але факт у тому, що його розстріляли в машині. Ймовірно, що це був медичний автомобіль, який вивозив поранених. У батька були вогнепальні поранення несумісні з життям. Як ми вже здогадуємося, хтось намагався зупинити машину. Водій не зупинився і машину просто розстріляли, і всіх, хто в машині. В документі, який надійшов із військової частини написано «загинув на вулицях Києва». Не було вказано, що це Ірпінь. І по сьогодні ми не бачили ні його речей, ні паспорта, ні планшета, ні інших особистих речей. Ми схиляємося до того, що зупинити машину намагалася ДРГ, які тоді зупиняли і забирали машини медичної допомоги», — розповідає Антон.
Кілька днів поспіль Антон вірив у те, що батько живий. Сам себе заспокоював тим, що це війна, що у нього зламався телефон, що нема де зарядить. Він добре розумів, що батько його номер телефону знав на пам’ять і знайшов би вихід, як зателефонувати сину.
Звістку про те, що батько загинув 4 березня Антону сповістив дзвінок з військкомату. Тіло до Сміли привезли 6 березня. Сьомого Антон їздив на впізнання.
«До останнього вірив, що це буде не він. Сподівався, що помилилися, що це якась помилка…», — згадує Антон Гілявський.
Ховали Валерія Михайловича Гілявського у Смілі 9 березня. Організовувати похорони довелося самому Антону. Брат Сашко був на вогневій позиції. Йому не відразу вдалося сповістити про смерть батька. Олександр на могилі тата побував вже влітку під час кількаденної ротації. Звістку про загибель батька старшому сину передали військові-побратими, які перед цим забрали у нього автомат.
«Тоді добрячим вогнем крили Волноваху. Брат був на вогневих позиціях. Вони саме виходили з оточення, а тому про похорони батька ми з ним говорили вже через кілька днів після того, як батька поховали», — згадує Антон.
Валерій Михайлович Гілявський
Фото: з архіву родини
Усмішка батька – найяскравіший спогад з дитинства
«Тато завжди був дуже скромний, він маючи кінопроєктор і фотоапарат, завжди знімав. Ніколи не фотографувався сам. Його треба було просити про це. Коли говориш: «Тату, давай сфотографую, то він усміхається і починає ніяковіти», — згадує його молодший син Антон та пояснює чому знімків із батьком у родинному альбомі дуже мало.
А от спогад із дитячих років, який досі гріє серце — це сонячний літній теплий ранок у їхній квартирі і усмішка батька.
«Ранок. Мені може років п’ять. Я забігаю в кухню…сонце…літо. Тато стоїть і усміхається, його чорні вуса у світлі сонця, його руки…Це один момент який найчастіше зринає в пам’яті. Просто в ньому скільки любові – маленький я забігаю на кухню і прищурююсь від яскравого сонця, тато стоїть поряд. Я усміхаюся і тато усміхається. Це просто ранок, всі проснулися… 8 чи 9 годин. Я щось тримаю у руках, може бобіну з плівкою від фотоапарату. В цьому моменті скільки любові було…Так хочеться повернутися у ті роки, щоб знову стояти в батьківській квартирі, щоб батько був, щоб забігти на ту кухню, де є батьки і просто усміхатися, і говорити щось по-дитячому.
А так багато цікавих спогадів пов’язаних із батьком було у моєму дитинстві — це і рибалка, і посиденьки разом з цікавими історіями, які розповідав батько, і на машині він навчив мене їздити, але цей на кухні, чомусь першим зринає у пам’яті», — каже Антон.
Цей спогад — це не лише залита сонцем кімната, а й кімната залита любов’ю батька, спокоєм, сімейним затишком і усвідомленням того, як хочеться повернутися у дитинство, де все так спокійно, де душа маленької дитини, окутана батьківською любов’ю і турботою, ще не відає всіх тягот дорослого світу!
Валерія Гілявського посмертно нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеню.
Фото: з архіву родини
留言