Цей будинок в Ізюмі назвали «братською могилою». 33-річний Сергій Штанько, успішний програміст, який жив і працював у Києві, опинився там майже випадково. Ще до повномасштабної війни він повернувся в рідний Ізюм, аби доглядати за лежачою мамою. Тут його і застало російське вторгнення та окупація міста. Тут з ним сталося і найбільше в житті диво – він вижив 9 березня 2022 року в будинку на Першотравневій, 2. Там, де від російських обстрілів завалилися два під’їзди. Сергій діставав та опізнавав понівечені тіла людей, з якими жив поряд. Майже тиждень боровся за життя жінки, яку затисло плитами. Число загиблих у будинку, який назвали «братською могилою», остаточно невідоме. Від 46 до понад 50 людей.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для Дзеркала Тижня. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
***
Будинок на Першотравневій 2 став символом жаху, який залишила по собі в Ізюмі Росія. Після обстрілів у цій п’ятиповерхівці немає двох середніх під’їздів. Повністю немає. Порожнеча замість 40 квартир. Дивишся на них і мимохіть уява пробує «добудувати» лінії перекриттів, стіни й вікна. Але щораз відволікаєшся на скупі залишки життя в розбитому будинку. Відкрита шафа з одягом; спинка піаніно над обривом; блискучі бані храму, які тепер не перекриває будівля… Уявити цей будинок цілим не виходить.
Хоча б чогось цілого не залишилося і в квартирі Сергія. Навпроти вікон колись своєї квартири на першому поверсі Сергій Штанько згадує день, коли п’ятиповерхівка обвалилася.
Близько 9.00 будинок здригнувся. Мама Сергія лежала в кімнаті, батька не було. Сергій був на кухні, грів мамі бульйон. Раптом провалився у підвал.
«Тоді сильно стріляло, і я переносив маму з кімнати в кімнату, туди, де, здавалося, більш безпечно... Мама теж ледь не провалилася. Пощастило, що зависла просто на краю плити. Я вибрався з підвалу і дістав її…», – пригадує Сергій.
«Ми ж не лікарі. Як різати руку?»
Ізюм обстрілювали інтенсивно з початку повномасштабного вторгнення. У ніч на 24 лютого був перший приліт неподалік Першотравневої, 2. Із 24-го і далі почалися масовані обстріли: мінометні, артилерійські, із літаків і вертольотів. Сергій, дивлячись на зруйнований будинок, згадує, як між обстрілами говорив з сусідами, що вибиті вікна та двері – це нестрашно, це все вони потім відновлять.
Чому так інтенсивно гатили саме сюди – місцеві можуть лише припускати. Будинок стоїть на околиці міста, росіяни били по Ізюму просто через нього.
9-го березня після шостого або сьомого влучання будинок на Першотравневій, 2 не витримав. Другий та третій під’їзди склалися, ніби карткові. Шанс вижити у багатьох людей забрала пожежа – через фосфорні снаряди тут горіло майже 10 годин.
Саме під другим і третім під’їздами, які обвалилися, був найтепліший підвал. Туди спускалося найбільше людей. У день трагедії, рятуючись від обстрілів, забігли ще й люди з вулиці. Із усіх, згадує Сергій, вижила тільки одна жінка. Але її заблокувало плитами: затисло руку. Як не намагалися витягти, не змогли.
«Ми ж не лікарі. Як різати руку?.. Кожен день я спускався до неї, пролізав крізь завали. Сусідка шість днів прожила... Допомоги не було ніякої. Її звали Раїса. Вона була при тямі. Ми годували її, перевдягали. Потім вона попросила солодкого, розвели воду з медом. Коли спустився з цим, а там усе. Не дихає. Я їй очі закрив…», – каже Сергій.
Люди, які загинули в цьому будинку, пролежали під завалами місяць. Тільки тоді окупанти дозволили почати розбір.
Сергій не дивиться, просто вказує рукою на місце, де складали тіла. Навпроти будинку вони лежали по кілька днів, поки не забирала машина з написом «Груз 200». Тоді на цій вулиці вперше пройшла чутка про могили в Ізюмському лісі.
Перед розбитим будинком облаштували невеличкий меморіал одній із вбитих родин. На світлинах сім’я Рєпіних: Людмила, її чоловік Юрій, син Олег і мама Валентина. У них не залишилося близьких родичів і опізнання взяла на себе подруга. Вона допомагала експертам дістати особисті речі для ДНК-експертизи.
Меморіал родини Рєпіних біля їх будинку
Для більшості загиблих у цьому будинку ДНК-експертиза – єдиний спосіб встановити, хто вони. Одиниць вдалося ідентифікувати за даними в їхніх телефонах, за біжутерією або, якщо можна було розгледіти, за одягом. Завдяки цим ознакам деякі могили в Ізюмському лісі отримали не тільки номери, а й прізвища.
Разом із Сергієм допомагав із опізнанням загиблих Олександр Чвалун. Його дружина Тетяна пригадує, що її саму не пустили – жінок намагалися відгородити від цього.
Тетяна, як і Сергій, приходить до залишків дому відшукати свої речі. Стіна її квартири – ніби зрізана, і можна розгледіти колишнє життя. Серед завалів Тетяні вдалося знайти ікону, подаровану донькою. А от Сергій тільки сподівається знайти батьківські обручки і татів кортик.
Тетяна з Олександром вціліли тому, що за кілька днів перебралися в укриття іншого будинку неподалік від її місця роботи. Це просто здалося їм душним.
«Їх опізнали, бо тільки вони могли ось так бути – обіймаючись»
Одразу після обвалу на Першотравневій, 2 кілька людей днювали й ночували тут – чекали на диво або бодай якусь звістку про рідню.
«Тут чекала мама із родини Жихарєвих. Їх дві сім’ї, вісім людей, загинули, – згадує Тетяна. – Міша Яцентюк, наш сусід, у нього загинуло сім людей: діти, онуки, дружина, тітка. Їх більш менш опізнали. Наді мною загинула жінка. Вона у підвал не пішла. Тільки її фрагменти дочка опізнала. Але чи точно це вона, все ж невідомо. Там пожежа велика була. Навіть плити та арматура погоріли. Що від людини лишиться? А оце балкон дівчини, для якої я приходжу зібрати пам’ятні речі її мами. Її мама не врятувалася. Вона так боялася помирати. Так боялася смерті. Це вона тут квіти висаджувала. Руками всю землю тут перебрала. А на першому поверсі сім’я жила, відносно молоді – теж нічого не знайшли… Хто сидів, хто стояв, в такому положенні ця плита і накрила. Пара була, в обіймах. Може, відчували, що... Їх опізнали, бо тільки вони могли ось так бути, обіймаючись».
56 людей – таку кількість вбитих у цьому домі називають місцеві. Офіційна кількість жертв наразі 46. Та вона може зрости, криміналісти ще опрацьовують ексгумовані тіла.
«Це таке місто, де я хочу провести свою пенсію»
Нині Сергій залишається в Ізюмі. Повертатися до Києва, як і до роботи програмістом, наразі не планує. Волонтерить.
«Зараз в Ізюмі руки потрібні, будматеріали потрібні. Що можна відновити, будемо намагатися відновити, – каже Сергій. – Дуже багато людей виїхало з Ізюма. Було приблизно 35 тисяч, а зараз – мабуть, тисяч 15».
Після обстрілів 9 березня із власних речей у Сергія залишилися паспорт і телефон – просто тому, що були в кишенях, коли він полетів у підвал. У підвалі, щоправда, іншому він до грудня жив і далі, аж поки не отримав тимчасове житло – будинок хоч і без вікон, але точно кращий за підвал.
У підвалі Сергія встигла пожити команда міжнародного проєкту фундації «Looking at the Stars». І зокрема, литовський піаніст Даріус Мажинтас. Він приїжджав в Ізюм та провів годинний концерт на горі Кременець. Грав у бронежилеті та жовто-блакитних рукавичках музику українського композитора Валентина Сильвестрова. Спільно з Всеукраїнським демократичним форумом Даріус привертає увагу до знищення росіянами культурних пам’яток. Кременець – один із символів Ізюма. Тут сусідствують Половецькі баби, пам’ятки 9-13 століть, і радянський монумент на честь загиблих у Другій світовій. Кам’яні баби посікло осколками, одну зі скульптур розбило до основи.
«Ми ночували в людини, будинок якої розбомблений. Він у підвалі, і він нас прийняв. 15 людей у нього було. Він просто розповідав про те, що відбувалося тут щодня. Коли він розказував, він гладив кота, годував собак. Я дивився, і в мене були сльози в очах. Така трагедія, та люди залишаються людьми – добрими. Ось це унікально, чого я сам навчаюсь в українців», – каже Даріус.
На Кременець раніше часто приїжджали для фотосесій молодята. Тепер тут можна робити фотозвіт про те, як російська армія нищила Ізюм. Із гори відкривається вид на розбите місто, а сама верхівка вкрита вирвами.
Гору обстрілювали часто. Попри те сюди все одно піднімалися люди, бо на висоті хоч якось пробивався зв’язок. В один із днів тут загинуло восьмеро тих, хто прийшли телефонувати рідним.
Сергій згадує, як зупиняв на цій горі самогубця. У чоловіка не залишилося нікого і нічого. Він довго вмовляв його не стрибати.
Даріус хотів зіграти також на руїнах будинку на Першотравневій, 2. На 5-му поверсі тут вціліло піаніно «Україна». Його видно в розрізі розбитого будинку. Тут жила однокласниця Сергія Наталя. Каже, колись вів її на випускний. І радіє тому, що жінка встигла виїхати і вижила.
«Із розбитої частини дому відривалися плити. Ми слухали, очікували, коли «ля бемоль» на нас прилетить. Не прилетіло. Плити обсипалися, а піаніно стоїть. Напевно, мистецтво вічне… Наталя гарно грала. Працювала в музичній школі», – каже Сергій.
Втім литовський музикант так і не зміг зіграти на цьому піаніно – інструмент хоч і цілий, але клавіші сильно засипало пилом.
Попри все, Сергій каже, що мріє жити саме в Ізюмі.
«Місто було чудове. І я сподіваюся, що воно стане таким знову. Це таке місто, де я хочу провести свою пенсію. І сподіваюся, із дітьми», – каже Сергій.
Авторка: Анна Черненко
Comments