9 березня 2022 року сім’я Магдик втратила 12-річного сина Владислава. Хлопчик загинув під час евакуації з Бучанського району. Російські військові обстріляли автомобіль сім’ї. Єдина куля, яка влучила у салон, спочатку вразила старшу доньку Аню, а потім – її молодшого брата. Хлопчик загинув у машині, життя дівчинки вдалося врятувати. Після втрати сина батьки Ольга та Валерій запланували всиновлення хлопчика. У їхній родині чекають на 12-річного Сашка з Чернігівщини.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Народження родини Магдик
Ольга та Валерій Магдики довго очікували первістка й навіть уже задумувалися про усиновлення дитини, але рідні відмовляли.
Перша дитина у пари з’явилась через 12 років після одруження – у 2006 народилась Аня. Пара поринула у батьківські клопоти. А наприкінці 2008 Магдики дізнались, що чекають на ще одного малюка. 1 липня 2009 у них народився син.
«Перший місяць я називала малюка Мішею. Мені дуже подобалося це ім’я. Але у Валерія помер батько Михайло й свекруха порадила не називати так дитину», – розповідає мама.
Найменшого з Магдиків назвали Владиславом. Малюк ріс капризним та вибагливим, потребував багато уваги мати і тата. Однак вони настільки були захоплені батьківськими клопотами, що їх не обтяжували примхи малюка.
Життя до 24 лютого 2022 року
Магдики жили в селі Гаврилівка на Київщині, це Бучанський район. Їхній дім був наповнений галасом та веселим гармидером. Великою компанією із рідними та друзями святкували дні народження та визначні дати. Сім’я часто їздила на відпочинок разом – чи то на лижах покататися, чи на пляжі полежати.
Владислав, згадує мама, ріс охочим допомагати та кмітливим.
«Дамо сину якесь завдання, а він обов’язково спитає: «Скільки на це необхідно часу?». Намагався все робити максимально швидко, щоби потім перемикатися на свої справи», – розповідає мама.
Владислав любив у всьому бути першим. Казав, що в майбутньому зможе досягти більшого, ніж батьки. Цілеспрямованим хлопчика називали й у школі.
«Влад був гарним другом та школярем. Що не попроси – усе зробить. Пам’ятаю, як казав про своє бажання стати президентом. Йому постійно хотілось бути рушієм змін», – розповідає класна керівниця Лідія Старовойт.
Владислав мав багато друзів. У батьків часто брав більше кишенькових коштів, щоби відвести товаришів поїсти піци чи ще чогось смачненького. У вільний час хлопчик захоплювався комп’ютерами, добре розбирався у техніці та обожнював ігри. Мамі Олі говорив, що стане мільйонером завдяки цим іграм.
«Дуже щирі очі, усміхнений, із великою душею. Добрий, чуйний. Як сонечко. Постійно усміхався», – таким згадує Владислава родичка Оксана Люта. Хлопчик товаришував з її обома синами. Родини жили неподалік.
Після 24 лютого 2022 року
У перший день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, Валерій та Ольга Магдики роз’їхалися по роботах. Утім Ольга швидко повернулась із Бучі, де працювала головною бухгалтеркою. Вдома разом із дітьми спустила у підвал їжу, свічки та ікони. Як тільки починали чути вибухи – ховались там.
Ввечері 24 лютого родина обговорювала, що робити далі. Батько Валерій сказав, що з Київщини нікуди не поїде, адже тут робота, дім, дві собаки та два коти. Старша донька Аня говорила, що не поїде без тата.
«Наступного дня я нарахувала 170 ворожих танків, які рухалися повз Гаврилівку. Всім рідним телефонувала, вони казали – вже в регіоні є розстріляні машини, не їдьте нікуди, це небезпечно», – говорить Ольга Магдик.
Поряд зі селом Гаврилівка розташовані Гостомель та Буча. Родина Магдик постійно чула вибухи. Аня та Владик, пригадують батьки, вже рідше спускались у підвал.
«Звикли до всього, що відбувалось навколо. Мені стало страшно за них», – згадує Ольга Магдик.
У березні родина три рази поривалася виїхати з Гаврилівки. Однак постійно зупиняли рідні та сусіди. Говорили, що це дуже небезпечно. Магдики мали необхідне для життя в селі – продукти, генератор, грубку, від якої, якщо що, могли зігрітись.
«Ніч із восьмого на дев’яте березня була страшна. Неподалік вибухали машини. Я погано спала, дивилась на авто, які горіли. Мабуть, через постійну напругу мій страх став сильнішим, ніж раніше. Здавалось, що от зараз все буде ще гірше. Потім подзвонила свекруха і сказала, що підривають останній міст у сусідній Раківці, всі інші вже підірвали. Ми мали мало часу, аби виїхати», – згадує Ольга.
Вранці 9 березня Ольга розбудила дітей і сказала, що треба їхати. З Анею та Владом вона збиралась перетнути Раківку і покинути Київщину. Донька пішла вмитись, зробила макіяж – хотіла мати гарний вигляд. Владислав прокидався важко, не хотів вставати.
«Я йому казала кілька разів: «Синок, вставай, слід їхати». Він хотів взяти зі собою всі свої комп’ютерні речі в наплічник. Але я сказала, що нам же переходити річку й з цим усім не зможемо. Він кинув свої речі в моїй автівці, де вони і залишилися», – говорить Ольга.
Магдики сіли у фольксваген Валерія. Він планував підвезти рідних до Раківки, а потім повернутися додому в Гаврилівку.
Виїзд 9 березня
У цей час в шкільному підвалі гаврилівської школи переховувалась Оксана Люта зі своїми синами. Попередньо вони домовились із Магдиками, що якщо вони будуть виїздити, то заберуть її з дітьми також.
«Того ранку Оля сказала: «Швидко беріть речі та будемо їхати». Ми взяли рюкзаки, документи. Пам’ятаю очі Влада. Ніколи не забуду погляд в той день, коли сідали в машину. Карі очі наче ґудзики, круглі та щирі. Він був радий бачити моїх хлопців і з нетерпінням чекав, коли вони опиняться біля нього, щоби поговорити...», – згадує Оксана Люта.
Магдики разом з Оксаною та її синами вирушили по маму Олі в Раківку. Ольга із Валерієм сиділи попереду. Влад, Аня, Оксана та її сини Нікіта і Ярослав – позаду. Через приблизно 10 хвилин на автівку вибігли російські військові.
«Це сталося дуже швидко. Може, секунд десять… Оля кричить, що ворог біжить на нас із націленими автоматами. Валєра починає розвертати машину, щоби їхати додому», – згадує Оксана.
«Лягайте на підлогу», – прокричала Оля.
«Я ще не встигла спуститись донизу, як почула звук – наче бляшанку пробивають у тирі. Тільки це було по машині – із якимось глухим звуком, було сильне відлуння», – говорить Оксана Люта.
Вона відчула різкий запах крові. З куртки Ані виліз пух, дівчина почала задихатися. Дорослі зрозуміли, що у неї влучила куля. Оксана зняла шарф та затисла рану з обох боків.
«Тримайся», – кричала Ольга своїй старшій донечці. А та, задихаючись, промовляла: «Владік, Владік…» Хлопчик сидів нахилений вперед. Дорослі думали, що він так ховався від куль.
Валерій доїхав до власного будинку за лічені хвилини. Виніс сина з автівки та поклав у літній кухні. «Я шукала пульс. У кількох місцях. Але хлопчик до тями більше не приходив», – говорить Оксана.
Ольга була біля пораненої Ані. Роззула її, роздягла.
«Донька кладе телефон і каже: «Цей телефон віддаси одній подружці, цей – іншій. Бо я, мабуть, мамо, помру». Я вискакую у літню кухню, а чоловік каже, що нашого сина вже немає. Навіть не зрозуміла, як…», – згадує Ольга Магдик.
Куля, яка влучила в автівку, спочатку пройшла через Аню – увійшовши у дівчинку ззаду недалеко від хребта та вийшовши в районі живота. А хлопчику влетіла у правий бік. Батьки згадують, що у машині син навіть не викрикнув, ані звуку не було. Владислав пішов з життя тихо.
Поїздка з донькою
«Добре, що я там не лягла поряд із Владом…», – каже Ольга Магдик.
Вона зібралася з силами, сіла за кермо авто, куди посадили поранену Аню, і сказала, що їде прориватися в Бучу до лікаря. Боялась, що от-от втратить ще й свою дівчинку.
«Я взяла сумку та документи. Аня була в домашніх капцях. У Луб’янці нас перестріли «кадирівці». Сказали, що далі не пропустять. А я вийшла, стала на коліна та прокричала: «Вбивайте мене, добивайте доньку. Я вертатись не буду». Розповіла їм, що в салоні лежить поранена дівчина», – згадує Ольга Магдик.
Російські військові сказали їхати за ними. Машина стрибала на пагорбах, Аня стогнала. Ворог довіз родину до свого пункту в лісі. Там серед багатьох палат були медичні, Аню одразу взяли оперувати.
«Після операції вони сказали, що відправлять мою доньку в Росію. Саму. Я дуже просила, плакала. Казала, що сина втратила. Як я буду жити, коли Влад вбитий, а я не знаю, де донька. Вмовляла: «У вас же є мами!». І вони таки дозволили їхати з нею», – ділиться Ольга Магдик.
Ольгу із щойно прооперованою донькою скерували у Білорусь. До самої ночі 10 березня через обстріли вони сиділи у бомбосховищі в аеропорту Гостомеля. О третій ночі подали гвинтокрил.
«Донька лежала після наркозу. Було холодно», – згадує Ольга.
Тим часом, поки Ольга їхала з Анею до Бучі, її сина готували до похорону. Оксана Люта згадує: прийшли жінки, обмили хлопчика, одягли у все нове. Потім Оксана із синами повернулась до шкільного підвалу. Похороном Влада займався Валерій. Копав могилу для сина на гаврилівському кладовищі під дулами пістолетів. Окупанти дозволили ховати сина лише йому.
Рішення про усиновлення
Ольга з Анею провели в Білорусі місяць. Далі виїхали у Берлін, де Ольга зустрілась зі своєю мамою, яка туди евакуювалася. За кордоном Ольга пробула до червня 2022 й повернулася – Валерію було дуже складно самому в Гаврилівці. Аня залишилася з бабусею в Берліні.
«До того часу я ще не прийняла та не повірила, що втратила сина. Тільки, коли в червні прийшла на могилу, нарешті остаточно зрозуміла: Влада більше немає», – говорить Ольга Магдик.
У 2022 році будинок Магдиків спорожнів. Місце, яке було наповнене дитячим сміхом, стало повним тиші та суму. Старша донька Аня не захотіла повертатись додому. Їй сподобалося жити у Берліні з бабусею. Поступово у подружжя Магдиків після втрати сина міцніла одна думка – варто усиновити дитину.
«Як не стало сина, я одразу зрозуміла, що так вчиню. Бо я хотіла усиновити дитину, коли ще не мала власних. Але тоді я була молода, мама сказала, що я ще народжу своїх малюків. І знаєте… Я б тоді не змогла. Я б не змогла так любити дитину, не маючи своїх», – говорить Ольга Магдик.
Влітку 2022-го подружжя готувалося до усиновлення. Їм хотілось подарувати родину хлопчику та дівчинці, які втратили батьків у війні. Але цих дітей, говорить Ольга, поки не було на платформі «Сирітству.ні». Свій вибір пара зупинила на хлопчику із Чернігівщині. Їм сподобалась відеовізитка дитини. На рік молодший за їхнього Влада Сашко запав у душу Магдикам.
Процес для усиновлення тривав майже рік. Ольга каже: «Якби я не займалась цим цілеспрямовано, могло б не вистачити сил на всі етапи. Процес був складним та довгим, але ми не відступали».
Останній суд щодо всиновлення відбувся 20 березня. Тоді ж Магдики передали дитині речі та планшет, які придбали для нього. Тепер хлопчик має можливість бути постійно на зв’язку з ними.
«Коли Сашко приходить зі школи, набирає нас. Розповідає, як минув день. Якщо ми кудись їдемо, через вайбер показуємо йому Гаврилівку, Бучу та інші сусідні міста і села, де він житиме», – говорить Ольга.
12-річного хлопчика Ольга та Валерій мають забрати додому 21 квітня. Пара чесно розповіла дитині, що раніше у них був син Влад, якого вбили російські окупанти.
«Якось Сашко спитав: Ви мене берете, тому що Влад загинув? Ми відповіли: Ні, ми обов’язково тебе б забрали, але не так швидко. Ми завжди мріяли усиновити дитину», – сказала Ольга.
Текст: Наталя Куліді
Comments