14 січня російська армія завдала ракетного удару по Дніпру. Пряме влучання в будинок, що на вулиці Набережна Перемоги, 118, перетворив на руїни два під’їзди. 46 людей загинули. Деяких жертв ще не ідентифікували, кількох людей досі шукають. У квартирі на 9 поверсі цього будинку загинув Михайло Кореновський — власник тієї жовтої кухні, де на столі лежали яблука.
Про житло в цьому будинку Михайло мріяв роками. Він був відомим боксером у Дніпрі. Працював у дитячо-юнацькій спортивній школі, був головним тренером збірної Дніпропетровської області, заслуженим тренером України. Без чоловіка залишилася дружина Ольга, без батька — двоє донечок 14 та 6 років.
Текст підготований платформою пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«У нього не було особливо видатних боїв лише тому, що вони всі були яскравими»
Михайло Кореновський виріс у селі Степне на Одещині. Мав двох братів. У шкільному віці батьки віддали енергійного хлопця на бокс.
«Йому було 8 чи 9 років, коли він почав займатись у мене. Наша секція була при школі. Одразу стало ясно, що Михайло не лише перспективний, а й дуже цілеспрямований. На заняття треба було їздити електричкою в інше село, Кремидівку. Станція — за 5 кілометрів від його дому. Спочатку тренувалися тричі на тиждень, а коли рівень став вищим — шість разів», — згадує Михайло Серженюк, перший тренер Кореновського.
Хлопець швидко став одним із найкращих боксерів свого клубу й регіону.
«У нас був рік, коли ми 14 разів виїздили на змагання за межі області. Міша був у кожній поїздці. У нього не було якихось особливо видатних боїв лише тому, що вони всі були яскравими. Програвав або з мінімальним відривом, або значно сильнішим суперникам», — розповідає тренер.
Талановитого хлопця запрошували на навчання у Київ, Донецьк та Дніпро. Він обрав тоді Дніпропетровський державний інститут фізичної культури та спорту, нині це — Придніпровська академія. Вступив легко, адже був у чудовій спортивній формі й мав необхідні знання. Хоча Михайло любив бокс, та не цурався науки — його захоплювала і математика, й історія.
У студентські роки Михайло не припиняв досягати висот у спорті. Щоразу покращував свій рівень, багато змагався. А втім, коли його спортивний шлях був у самому розквіті, трапився нещасний випадок. Навчаючись на середніх курсах, хлопець поїхав до Запоріжжя на міжнародний чемпіонат. Там він потрапив в аварію. Його життя ледь жевріло — перші кілька днів провів у комі.
«До аварії Міша був веселим, життєрадісним, гучним. Душа компанії. Ми обидва — боксери, познайомилися в інституті, його там усі знали. Після ДТП йому потрібен був час, щоб відновитися. І фізично, і морально. Але він оговтався і знову став собою», — розповідає Бара Барамідзе, друг Михайла.
Через отримані травми повноцінно повернутися на ринг спортсмен уже не міг.
«Його це не підкосило, на мою думку. Бо він не зламався, а зібрався і рухався далі. Після завершення навчання Міша став тренером. Так, у нього був величезний потенціал як у спортсмена, але треба акцентувати на тому, як він зрештою чудово реалізувався. На прощанні з ним я бачив стількох людей — боксерів, учнів. Його любили та поважали, він був одним із найкращих у нашому цеху», — ділиться тренер Михайло Серженюк.
Бара Барамідзе пригадує, як за кілька років після аварії Михайлові запропонували участь у професійному двобої. Близькі відмовляли чоловіка, але він погодився. І виграв поєдинок. Але його історія в ролі боксера на рингу завершилася. Михайло зосередився на своїх учнях.
«Я прийшов у бокс зі спортивної гімнастики. Відразу зрозумів, що це вже мій спорт. Михайло Михайлович став моїм першим тренером. Ми швидко знайшли спільну мову, подружилися. Він так мене підготував, що вже на перших змаганнях я вийшов у фінал. Це було в Бердянську. Своїх учнів він завжди підтримував, міг допомогти фінансами, речами, якщо хтось потребував. Хвилювався й піклувався і поза рингом. Говорив, що ми йому як діти», — розповідає Влад Паливода, учень Михайла Кореновського.
Мріяв жити у будинку №118 на Набережній Перемоги
У 25 років Михайло одружився з дівчиною зі своєї школи. Ольга була на два класи молодша.
«Він був популярним. На лінійках про нього завжди згадували, хвалили. Дівчатам Міша подобався. А я маленька була. Коли зустрічала в коридорі, пам’ятаю, притискала до стіни і крутила йому руки. Він не чинив опір, а мені подобалося, що такий сильний хлопчик дозволяє з ним дуркувати», — пригадує Ольга Кореновська.
Улітку 2007-го Ольга та Михайло зустрілися в рідній школі, обоє приїхали на випускний до братів. Того вечора розпочалися їхні стосунки. Спочатку жили в різних містах, відстань між Одесою та Дніпром дуже засмучувала дівчину. Через рік чоловік освідчився, а ще за півтора місяця пара побралася.
«Міша був вірянином. Він наполіг, щоб нас розписали 14 жовтня, на свято Покрови, хоча це й був вівторок. Він вірив, що вищі сили захищатимуть нашу сім'ю», — розповідає Ольга.
Спочатку родина мешкала в орендованому житлі, далеко від вулиці Набережна Перемоги. Та ще відтоді, як Михайло жив у гуртожитку, він мріяв про квартиру в будинку номер 118 саме на цій вулиці. Неподалік річки Дніпро. Гуртожиток був поряд із будинком, який йому так подобався.
У Михайла та Ольги — двоє доньок. Маргариті цьогоріч виповниться 14, Марії — 6. Вони обидві, за словами жінки, були «дуже татові».
«Він був дуже м'яким батьком. Ніколи їм не відмовляв. У них було чарівне дитинство, все, що вони хотіли — мали. Він говорив мені: “Ти поганий поліцейський, а я — хороший"», — пригадує Ольга.
Михайло брав доньок на тренування, вони з дружиною змалечку привчали їх до активного способу життя. Однак у професійний спорт віддавати не хотіли — лише для загального розвитку.
Вихідні родина Кореновських намагалася проводити разом. Михайло та Ольга, фітнес-тренерка, не брали учнів на цей час. Натомість могли займатися побутовими справами, головне — одне біля одного. Часто їздили містом, ходили на прогулянки.
«Міша був дуже добрим. Мав багато друзів. Деякі учні ставали йому дуже близькими. Адже він тренував не тільки дітей, а й дорослих. І вони до нас у гості приходили, і ми їздили. Останній рік Міша полюбляв збиратися чоловічою компанією на шашлики, в лазню», — ділиться дружина.
У родини ніколи не було справжньої спільної відпустки. Проте якщо доводилося їхати на змагання чи збори, які тривали кілька днів чи тижнів, Михайло намагався брати з собою сім'ю. Остання спільна поїздка була позаминулого літа. Тоді кілька днів провели у Львові.
«Після війни ми мріяли всі разом з'їздити відпочити за кордон», — розповідає Ольга.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, родина Кореновських залишалася вдома. Михайло потроху волонтерив — забирав із вокзалу людей, які евакуювалися, допомагав шукали житло, підтримував фінансово.
Дружина впізнала золоту боксерську рукавицю
14 січня 2023 року подружжя мало їхати в гості, залишивши доньок удома. Але дружина наполягла провести час усією сім'єю. Доньки незадовго до трагедії пішли гуляти. Михайло саме повернувся зі змагань, побачився з дружиною і залишився вдома перепочити. Ольга вийшла до дочок. Чоловік мав приєднатися незабаром.
Приблизно о 15:40 у Дніпрі пролунав вибух. Ракета зруйнувала два під’їзди будинку, де у власній квартирі перебував Михайло.
«Коли я дізнався, що ракета влучила в будинок Михайловича, я запанікував, почав дзвонити, але ніхто не відповідав. Тоді ще з кількома людьми я поїхав на місце. Туди близько не підпускали, але те, що ми побачили, було жахливим. Сльози наверталися», — пригадує Влад Паливода, учень Михайла.
Тіло Михайла Кореновського знайшли на другий день після трагедії. Дружина впізнала його прикраси — срібний ланцюг із підвісками, зокрема золоту боксерську рукавицю.
«Мішу переслідувало число 14. У жовтні — одружився, у березні — народився, у січні — помер», — каже дружина.
Ольга з доньками фізично не постраждали. Але морально сім'я розбита.
«Мене наче у груди вдарили, не можу дихати. Сумно, боляче, важко. Хочеться з ним поговорити й обійняти. Дівчата сумують. Маргарита один раз плакала, я бачила, Маруся плаче постійно. Каже, що хоче справжнього тата, а не на фото. Боїться, що він загубився. Питає, чому ми не їдемо додому», — ділиться Ольга.
Жінка зізнається: як жити далі — поки не уявляє. Чоловік був їхньою опорою. Від квартири, у якій прожили 9 років, залишилися тільки руїни кухні.
«Це було велике, світле, сповнене любов'ю житло. Ми його з такою радістю облаштовували, там було все, що нам потрібно. Міша завжди говорив: "Як добре вдома"», — пригадує Ольга.
Разом із чоловіком у квартирі загинула й улюблениця сім'ї — дев’ятирічна чихуахуа Бася.
Для вшанування пам'яті про тренера Михайла Кореновського в лютому проведуть благодійні боксерські турніри у Дніпрі та Одесі. Їх обіцяють повторювати щороку — в день народження та день загибелі спортсмена.
«Для мене ці турніри дуже важливі. Я хочу, щоб пам'ять про Мішу жила. Він цього заслуговує», — каже дружина.
Авторка: Марія Морозова
Допомогти родині фінансово можна за реквізитами:
5168745105311929 Ольга Кореновська
Ця стаття підготовлена у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ICAP Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автора та не обов'язково відображає позицію Європейського Союзу.
Публікацію видано ГО «Або» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Comments