96-річний колишній в’язень концтаборів Борис Романченко згорів у власній квартирі, яка зайнялась після обстрілу росіянами Північної Салтівки у Харкові. 86-річна письменниця Наталія Харакоз загинула, бо не могла отримати медичну допомогу, ховаючись у
холодних підвалах блокадного Маріуполя. 75-річний науковець, викладач та культурний діяч Маріуполя Богдан Слющинський загинув від ворожого снаряда, один із уламків якого влучив чоловіку в серце. Це історії людей похилого віку, які загинули через війну, яку Росія розв’язала проти України. Як вони уявляли свою старість, як рідні бережуть пам’ять про загиблих?
Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «НВ». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Від дідуся залишилися лише кісточки на ліжку…»
Харків’янину Борису Романченку було 96-ть. Він пережив утримання в кількох концентраційних таборах: Бухенвальд, Пенемюнде, Берген-Бельзен. Він був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора, працював із фондом Меморіалу пам’яті концтаборів Бухенвальд та Дора-Міттельбау. Чоловік присвятив велику частину життя тому, щоб зберегти пам’ять про злочини нацизму й розказати про них світові. І попри пережите, умів радіти життю.
18 березня 2022 року артилерійський снаряд потрапив у харківську багатоповерхівку, де у власній квартирі перебував 96-річний Борис Романченко. Чоловік згорів...
Борис Романченко з онукою Юлією. Фото з сімейного архіву
Борис Романченко народився на Сумщині. Із самого початку життя випробовувало його на міцність. У 7 років пережив Голодомор. У 16 – потрапив до нацистських концтаборів...
«Мені дідусь мало розповідав про життя в таборах. Мабуть, не хотів, щоб я засмучувалася…», – говорить онука загиблого Юлія Романченко.
Після переїзду до Харкова Борис Тимофійович став інженером, працював на підприємстві, де виробляли сільгосптехніку. Він був щасливим: мав улюблену роботу та рідних людей поруч. Коли померла дружина Наталя – чоловік важко переживав втрату. Розраду знаходив у спілкуванні з рідними та своїх чисельних хобі.
Борис Романченко з родиною (зліва направо): правнук Кирило, онука Юлія, невістка Любов та син Ігор. Фото з архіву Юлії Романченко
«Дідусь стільки всього вмів! Пам’ятаю, якось змайстрував високі табурети зі східцями, щоб було зручно діставатися до верхніх поличок шафи. Ремонтував і шив одяг. Любив працювати на землі. У нього грядки на дачі завжди були ідеальними: жодного бур’яну! А картоплю і цибулю садив під лінійку. Любив, щоб красиво було», – згадує Юлія.
Дідусь обожнював свою єдину онуку. Він часто забирав її на вихідні та канікули. Ще до школи навчив писати, читати, згодом – шити.
«Я завжди захоплювалася ним. Дідусь прожив таке складне життя. І попри це умів радіти за будь-яких обставин. Коли почалося повномасштабне вторгнення, заспокоював мене і переконував, що все буде добре», – каже Юлія.
Борис Романченко жив сам на 8-му поверсі багатоквартирного будинку в Північній Салтівці, що в Харкові. Із 24 лютого росіяни часто обстрілювали цей мікрорайон. Востаннє Юлія бачила дідуся 8 березня – під обстрілами приїхала навідати його.
«У його будинку тоді вже не було світла, тож я залишила повербанк, щоб він міг підзарядити телефон. Дід того дня сказав, що має вдосталь їжі і попросив не ризикувати, не приїжджати до нього. Я живу в іншому мікрорайоні Харкова, і у відповідь просила його поїхати зі мною. Але він відмовився. Знаєте, людям у такому віці складно переїжджати, покидати своє…», – згадує останню зустріч Юлія.
А за 10 днів, увечері 18 березня, в місцевому телеграм-каналі Юля побачила, що палає балкон і квартира Бориса Тимофійовича. Через комендантську годину жінка змогла поїхати туди лише над ранок.
«Там усе згоріло… Від мого діда залишилися лише кісточки на залізному ліжку…», – зі сльозами каже жінка.
Борис Романченко майже ніколи не говорив з онукою про смерть. Він погано чув, мав проблеми зі суглобами та інші «вікові» хвороби, але завжди тримався. Любив повторювати, що життя – це рух.
Поховали Бориса Тимофійовича на Безлюдівському кладовищі біля Харкова. Зараз росіяни продовжують обстрілювати місто та околиці. Юлія не може часто приїжджати на могилу дідуся.
«Досі несила повірити в те, що сталося. Дід пережив голод, концтабори, повоєнне відновлення. Він попри все зберіг уміння радіти життю… Прожити таке життя і померти такою жахливою смертю – це так несправедливо!», – говорить Юлія Романченко.
Остання збірка в пам’ять про бабусю
Завжди охайна, стильна, з незмінною високою зачіскою та потужним зарядом творчості. Такою запам’ятали жительку Маріуполя Наталію Харакоз рідні та друзі. За фахом жінка була інженеркою-конструкторкою. Але своїм призначенням вважала літературну діяльність. У 32 стала журналісткою, писала також художні твори. За життя вийшло 9 книг та 7 томів збірок поезії Наталії. Її твори видавали також у Греції, Грузії, США і Росії.
Наталія Харакоз. Фото з сімейного архіву
Наталія Харакоз загинула за невідомих обставин 29 березня в підвалі багатоповерхівки, що стояла поруч із її будинком. Найімовірніше, у жінки зупинилося серце. Доступу ані до медичної допомоги, ані до ліків у Маріуполі тоді не було…
Власних дітей пані Наталя не мала. Але вона обожнювала єдиного племінника Дмитра та трьох його дітей. Свого часу жінка привела онуку Ганну Котихову до шкільної газети і допомогла розпочати творчий шлях.
Наталія Харакоз з онукою Ганною Котиховою. Фото з сімейного архіву
«Бабуся була оптимісткою. Навіть у найскладнішій ситуації могла бачити щось хороше. Вона не завжди розуміла рішення чи вибір молодих людей, але вміла приймати його. І дуже любила бути сучасною. У 86-ть бабуся прекрасно користувалася комп’ютером, самостійно вела в інтернеті літературний блог», – згадує Ганна.
Пані Наталя обожнювала море – присвятила йому багато творів. Але в останні роки не вдавалося часто бувати на узбережжі. До нього від будинку письменниці близько 4 кілометрів. Транспорт туди не ходив, а пішки долати таку відстань уже було несила. Востаннє Ганна привозила бабусю на пірс минулого року. Пані Наталя тоді довго вдивлялася у хвилі, наче хотіла надихатися ними.
Ганна Котихова каже, що її бабуся прожила цікаве життя. «Вона ні на мить не зупинялася. Хоч працювати в місцевій газеті бабуся перестала кілька років тому, та продовжувала писати вірші і прозу», – каже Ганна.
На 2022-й рік у пані Наталії було багато планів: видати збірку новел, провести літературний конкурс, розвивати літературний блог «Азовье»...
24 лютого – у перший день повномасштабного вторгнення – онука дзвонила бабусі, казала, що треба виїжджати. Але пані Наталя не погоджувалася і навіть відмовляла Ганну робити це. Мала аргумент, що виїжджати так само небезпечно, адже стріляють по всій Україні. До того ж вірила – Маріуполь точно вистоїть.
Обстріли Маріуполя ставали щоразу інтенсивнішими й підбиралися до центру міста. 5 березня Ганна таки виїхала з Маріуполя. Що відбувалося з Наталією Харакоз далі, точно невідомо. 14 березня в її квартирі вже були вибиті вікна, тому жінка жила в сусідки. У той день виїжджали родичі Ганни, хотіли забрати й пані Наталю, але вона знову відмовилася.
17 березня частина будинку, де мешкала пані Наталія, обвалилася через влучання снарядів. Але жінка вижила й оселилася в підвалі сусідньої багатоповерхівки. 29 березня Наталія Харакоз померла.
«Я не знаю точно, що там сталося… Скільки пам’ятаю, бабуся постійно приймала ліки. В Маріуполі медикаментів уже давно не було. Тож, серце бабусі не витримало», – каже Ганна.
Місцеві поховали пані Наталю у дворі біля багатоповерхівки. Сусідка поклала їй у кишеню записку з ім’ям та датою смерті. Коли росіяни ексгумували тіла в Маріуполі, то внесли в свою базу ім’я з тієї записки. А згодом родичі, які залишилися на окупованій території, змогли знайти місце захоронення Наталії Харакоз у братській могилі на Старокримському цвинтарі.
«Бабуся була віруючою людиною. Тому я замовляю для неї служби у церкві. Цього року на день її народження 13 липня пекла традиційні грецькі страви (Наталія Харакоз – із родини греків приазов’я, – Авт.) і пригощала ними знайомих. А ще купила її улюблений бісквітний рулет. Я смакувала його, як колись із нею, і подумки прощалася», – ділиться Ганна.
Колись бабуся допомагала Ганні видати свою книгу. Зараз останній рукопис Наталії Харакоз «Новели Азовського узбережжя» до друку готує онука. Але найбільше дівчина мріє приїхати в український Маріуполь і побути біля могили бабусі.
«Мене старість вдома не застане: я буду в дорозі»
Богдан Слющинський. Фото з сімейного архіву
75-річний Богдан Слющинський був письменником, поетом, науковцем. На посаді завідувача відділу культури Маріупольської міськради Богдан Васильович сприяв тому, що місту повернули його історичну назву (у 1948-1989 роках Маріуполь був Ждановим).
Започаткував святкування і карнавальну ходу до Дня Маріуполя. Відкрив Школу мистецтв, історичну бібліотеку імені Грушевського. Після розпаду СРСР підтримував відродження етнічних традицій приазовських греків. Згодом поринув у наукову діяльність – започаткував кафедру соціології в Маріупольському державному університеті.
Він писав підручники, видавав власні книжки, створював музику. 1 квітня Богдану Слющинському сповнилось 75 років. Він точно ще мав би час, щоб творити, навчати і жити, якби 9 квітня російський снаряд не убив його. У Богдана залишилися дружина, діти та онуки.
Брати Володимир та Богдан Слющинські, фото з сімейного архіву
Життя Богдана Слющинського було цікавим та сповненим подій. Чоловік родом із Львівщини, між 1972 і 1983-м жив на Сахаліні (Росія), працював викладачем музичної школи, згодом став її директором. Потім очолив районний відділ культури. На Сахаліні одружився і став батьком двох дітей. У 1983-му разом із родиною переїхав до Маріуполя, рідного міста дружини Наталі. І хоча Слющинські проживали постійно там, Богдан Васильович часто подорожував Україною.
Тато любив казати: «Мене старість удома не застане: я буду в дорозі». Він часто приїжджав до колег-науковців у Київ. Мінімум двічі на рік навідувався до Львова, на Різдво гостював у мене. З онуком терли мак для куті, влаштовували колядування», – розповідає про тата донька Вікторія Слющинська.
Богдан Васильович був принциповим, чесним і надзвичайно працьовитим. Не мав більших хобі, ніж наука та культура. Це те, чому присвятив життя.
«Скільки пам’ятаю, тато постійно щось писав: статті, підручники, вірші, музику... Він ніколи не зупинявся. Останнім часом працював над автобіографічним романом, але не встиг його закінчити», – каже донька.
24 лютого 2022 року у Маріуполі мали друкувати черговий підручник із соціології Богдана Слющинського. Але почалося вторгнення і всі матеріали автора згоріли.
Богдан Слющинський з донькою Вікторією, фото з архіву
Вікторія розповідає, що перед 24 лютого тато відчував «запах війни у повітрі». Але опісля виїхати з міста не міг – дружина доглядала в місті стареньку маму, він не міг залишити родину. Переселився зі своєї квартири до будинку тещі. Там усі разом переживали обстріли міста.
Їжі було мало. Окупанти давали продукти тільки тим, хто зареєструвався. Богдан Васильович робити це принципово відмовився. Тому жили з того, чим допомагала місцева церква.
Наталя та Богдан Слющинські з дочкою Вікторією. Фото з сімейного архіву
30 березня теща пана Богдана померла від інфаркту, коли біля будинку вчергове розірвався снаряд. Богдан Васильович поховав її на городі. На той момент дістатися підконтрольної Україні території не було змоги. А їхати через Росію видавалось вкрай небезпечним: через діяльність і громадянську позицію шанси, що Богдан Васильович пройде «фільтрацію», були мізерні. Тож, Богдан Васильович залишався у Маріуполі, зберігаючи віру в те, що місто вистоїть.
«9 квітня тато забивав дошками вікна – шибки повилітали через обстріли і в будинку через це було холодно. Мама відійшла за цвяхами… Аж тут щось прилетіло на подвір’я. Останнє, що почула дружина: «Наталю, я вмираю», – зі сльозами розповідає Вікторія.
Тіло Богдана Слющинського лежало на подвір’ї майже місяць – через обстріли його не могли поховати. Коли росіяни повністю встановили контроль над містом, його забрали до імпровізованого «моргу», а згодом поховали на Старокримському цвинтарі поруч з іншими жертвами війни. Дружина пана Богдана змогла виїхати до Польщі.
«Коли Україна поверне Маріуполь, я хочу перепоховати тата. Він мріяв спочивати у рідному селі Стрептів на Львівщині. Планував переїхати туди і там доживати віку. Але це все мало бути ще не скоро. Не тепер… Він ж і ще стільки планів і стільки сил для їх втілення мав!» – говорить донька.
Вірш Богдана Слющинського.
Авторка: Наталія Найдюк
Comentarios